— О, дякую, мій пане! Я вас не підведу, пане Губперук! Покладіться на мене, мій пане! Ні дощ, ні сніг, ні тем...
— Авжеж, авжеж, дякую, пане виконувач обов’язків, дякую, достатньо, дякую, — говорив Мокр, намагаючись вирватися. — Будь ласка, встаньте, пане Шеляг. Пане Шеляг, будь ласка!
— А можна мені носити крилатого капелюха, коли вас немає, мій пане? — благально промовив Шеляг. — Це так багато значило б, мій пане...
— Не сумніваюся, пане Шеляг, але не сьогодні. Сьогодні капелюх летить до Сто Лата.
Шеляг підвівся.
— Мій пане, ви впевнені, що пошту й справді треба везти особисто вам?
— А кому ж? Ґолеми не можуть пересуватися з достатньою швидкістю, а Стенлі... ну, Стенлі є Стенлі, а решта з вас надто ста... багаті роками, — Мокр потер руки. — Не сперечатися, в. о. Поштмейстера Шеляг! А тепер... продамо трохи марок!
Двері було відчинено, і натовп ринув у будівлю. Ветінарі мав рацію. Що б де не відбувалося, анк-морпоркці прагнули взяти в цьому участь. Через саморобну стійку потекли однопенсові марки. Логіка покупців була простою: за пенні купуєш щось, варте пенні, еге ж? Тож, зрештою, навіть якщо це був розіграш, справа була настільки ж надійною, як купівля грошей! Поряд жваво купували і конверти.
Дехто вже писав листи просто у вестибюлі. Мокр відклав собі в пам’яті ідею: конверти з одразу наклеєними марками й аркушем чистого паперу всередині. «Миттєвий набір для листа: просто додай чорнил!» Це було важливим правилом гри: завжди забезпечувати людям найзручніший спосіб розлучитися з грошима.
На чималий його подив — хоча логіка й підказувала, що нічого дивного тут немає, — крізь натовп проштовхався Тулумбас із невеликим, але явно важким шкіряним пакунком, запечатаним великою восковою печаткою з витисненими на ній гербом міста та великою літерою «В». Посилку було адресовано мерові Сто Лата.
— Державна справа, — багатозначно заявив він, вручаючи пакунка.
— Бажаєте купити для посилки марки? — поцікавився Мокр, приймаючи його.
— А ви як думаєте, Поштмейстере? — своєю чергою, поцікавився клерк.
— Я глибоко переконаний, що урядові замовлення виконуються безкоштовно, — сказав Мокр.
— Дякую, пане Губперук. Правитель цінує тямущих учнів.
Втім, решта відправлень до Сто Лата таки маркувалися. Чимало хто мав там друзів або бізнес. Мокр роззирнувся. Скрізь писали листи, дехто — навіть притуливши аркуші до стіни. Запас одно- і двопенсових марок танув на очах. У протилежному кінці вестибюля ґолеми сортували звалену неосяжними купами пошту...
Власне, будівля знову сповнювалася метушні, хоч і поки в маленьких масштабах.
Бачили б ви це, мій пане, бачили б ви!
— Це ви — Губперук?
Він отямився від роздумів про люстри й побачив просто перед собою непересічного здорованя, в якому не одразу ж, але впізнав власника «Дохідних стаєнь Гобсона»[43], найзнаменитішого і водночас найбільш сумнозвісного серед подібних закладів міста. Ні, можливо, «Стайні» й не були таким уже гніздом злочинності, яким їх зображував поговір, хоча їхня величезна територія частенько й видавалася місцем зосередження неохайних людей, які наче не мали іншої справи, крім як сидіти при вході й скоса позирати на перехожих. А ще, всі це знали, серед робітників «Стаєнь» був Ігор — що було логічним, коли врахувати значну потребу в послугах ветеринара, от тільки ж чутки...[44]
— О, вітаю, пане Гобсоне, — сказав Мокр.
— Ви, схож’, д’маєте собі, шо я ото підкидаю людям старих півдохлих шкап, ш’новний? — спитав Гобсон.
Його посмішка була не дуже приязною. За його спиною стояв знервований Стенлі. Гобсон був тілистим чоловіком, але не гладким у прямому сенсі слова; швидше, він мав вигляд, який міг би мати повністю поголений ведмідь.
— Якось я проїхався на коняці, яка... — почав Мокр, але Гобсон здійняв руку.
— Схож’, вам треба кінь з вогнем, — сказав Гобсон. Його посмішка поширшала. — Ну, ви ж знаєте, я завжди даю клієнтові те, що хочу. Тому я привів вам Бориса.
— Справді? — спитав Мокр. — І він довезе мене до Сто Лата, так?
— О, як блискавка, ш’новний, — запевнив Гобсон. — Ви добре їздите?
— Коли треба поїхати з міста, пане Гобсон, я найшвидший.
— Це добре, ш’новний, це добре, — промовив Гобсон повільним голосом мисливця, який обережно заманює здобич до пастки. — Борис має пару маленьких недоліків, але я бачу, що ви досвідчений вершник і не матимете з ним проблем. То що, готові? Він надворі. З одним із моїх людей.
43
В оригіналі «
44
Наприклад, що крадених коней розчленовували глибокої ночі, а на ранок вони могли бути живі-живісінькі, тільки іншого кольору і з парою задніх ніг, які геть не пасували парі передніх. Подейкували, що в Анк-Морпорку є кінь з хірургічним швом від голови до хвоста, зшитий з двох різних коней, які постраждали в одній надзвичайно кривавій аварії.