— Молодця! Люблю хвацьких хлопців!
— Слухай далі, тут прямо про нас: «А мене, як і тебе, любий Францику, більше приваблює субтропічний Кавказ. Я б хотіла влаштувати там наше затишне гніздечко, щоб була екзотика і море. А коли не подбаєш, як Фріц, я вмить згадаю, що він і досі до мене залицяється, хоч вже й кульгавий і поморожений…» Ну, тут вона, Франце, вже зайве чеше… То як тобі лист?
— Чудовий! Хайль Гітлер!
— Зіг хайль!.. Тільки що не кажи, а нашим жінкам в тилу нині без хазяйського нагляду важкенько доводитеся.
— Не розумію. Що ти верзеш?
— Та ти послухай, що Лізхен розповідає про фрау Штумм. Каже, прибігла дуже схвильована, уся в сльозах. Виявляється, у неї в корівнику повісилася російська дикунка, через що у бідолашних недоєних корів згоріло молоко. Яка нечувана, чисто азійська підступність і жорстокість до безневинних тварин! Фрау Штумм вважає, що кожна цивілізована людина спочатку подоїть корів, а вже тоді полізе у зашморг! Моя Лізхен з гросфатером заспокоювали її, як тільки могли. Адже корови повидужують, а за мізерну платню у концтаборі можна купити нову російську рабиню. Але ж ти знаєш, Гансе, фрау Штумм дуже скупа. Тепер ти зрозумів? Просто без чоловічої руки жінкам важкенько доводиться поратися з отим бидлом…
Голоси війни… Вони, долинали крізь відчинене вікно не лише м'ясо-молочною габатниною вояків-колоністів, а й оглушливим брязкотом важких танків, натужним ревищем високобортних машин з причіпними далекобійними гарматами, виттям низько шугаючих винищувачів, що хижо злітали з недалекого аеродрому, лунким кроком численних патрулів. Там, за вікном, відлунювала уся нелюдська і залізна, жорстока і безжальна партитура війни, її збитковий і прибутковий гамір…
Крістіна не завважила, як прочинилися двері з кабінету пана бургомістра. А сам пан Ліхан Дауров — віком десь за сорок, з акуратними щіточками вусів під горбатим носом, з масними, мовби навік сп'янілими вугликами-оченятами, трохи вже лисуватий, чому й не знімав високої кубанки сірого смушку, але досі міцний і жилавий — нечутно став на порозі і, гойдаючись з носків на п'яти м'яких чобіт, задивився на вродливу дівчину. Був у чорній довгополій сорочці з білим рядком дрібних ґудзиків. Сорочку перехоплював набраний у бронзу тонкий пасок з довгим кавказьким кинджалом у коштовних піхвах карбованого срібла. Під сорочкою виразно випинався трохи зсунутий з живота набік парабелум.
Зараз, дивлячись на цю холодну, як вода з гірського ручаю, і таку ж принадну для спраглого по жінці молоду німкеню, Ліхан Дауров губився в подвійному, суперечливому почутті. Він не забув, як ловко відповіла вона, коли заявилася до нього з німецької комендатури з запискою про влаштування на роботу в одній руці та арапником у другій — для здоровезного пса, що повагом ступав біля її звабливої ноги.
Ліхан тоді тільки хекнув, але спробував і в'їдливо підколоти:
— З вами усе ясно, ви — з фольксдойчів. Знаєте німецьку. А от чи має ваш пес відповідний зіпенбух [7]?
Пес на те презирливо зиркнув на нього, а німкеня чарівно всміхнулася, зблиснувши разками чудових зубів, і дуже чемно відповіла:
— О, пане бургомістр! У цього пса такий розкішний родовід, що, якби ви могли з ним спілкуватися, повірте, у ваш бік він би навіть не гавкнув…
— Но-но, у мене тут не жартують! — похмуро застеріг пан бургомістр.
— Яволь! — відповіла вона, і з того дня Ліхан не бачив її усміху — мов замкнулася в непробивну і неприступну кригу. Дівча виявилося з твердим характером.
Але ж подобалася йому — струнка і міцно збита, спритна і легка на ходу, мов корінна горянка. А до нього — її пана — жодної дівочої уваги. От і зараз теж — не зводить очей з паперів. Хоч би краєм ока поглянула в його бік! Згребти б тебе, дівонько, під ковдру і по тому, так не можна — німкеня… Хай їй грець!
— Христю! — мало не заблагав. — Годі молоді очі паперами мозолити. Нумо погляньмо краще, яка сила-силенна вояків пре! Любо-дорого, око тішить… Ач, які добрі молодці йдуть з півнячими пір'ячками на шапках?
— З пір'ячками? — і справді зацікавилася Крістіна Бергер. — А що ж то за військова ознака?
— То ознака альпійських стрільців з дивізії «Едельвейс».
— Дивна назва…
— Це точно! Але кажуть, що в Альпах така квітка серед вічного снігу росте. Тепер «едельвейси» збиратимуть букетики для коханих на нашій Горі щастя…
— Дуже романтична й суто військова операція, — іронічно зазначила Крістіна.
— Мила. Христя, я вже вкотре вам кажу…
— А я вже вкотре у ваших очах читаю…
Така розмова у них виникала не вперше, і щоразу Даурову не велося.
Взагалі, якось йому не дуже повелося ще з того дня, коли його привіз у це курортне містечко на «самоврядування» сам верховний урядовець всього Північного Кавказу адигейський князь, генерал білогвардійської «дикої дивізії» у Корнілова, Денікіна і Врангеля, родовитий розбишака Султан-Гірей Клич. Прибули з великою залогою вишколених німцями «горців» з карального шуцманшафт-батальйону «Бергман», з білим генералом Шкуро під його особистим чорним прапором з вискаленою вовчою головою, з політичним керівником «національного руху» — обер-лейтенантом Теодором Оберлендером, що поважно сидів у лискучому «хорху», з німецьким кінооператором, спеціально відрядженим з Берліна, і завбачливо прихопленим хлібом-сіллю на вишиваному і самотужки випраному рушнику.
М'язисті «бергмани» хутко зігнали на майдан таку-сяку юрбу, випхали наперед сивого діда і бабу в хустині, поклали на їхні старечі і тремтячі руки хліб-сіль на рушнику, погрожуючи про всяк випадок канчуками. Застрекотів кіноапарат. Султан-Гірей піднявся на стременах і гаркнув:
— Люди! До нас воля прийшла! Ось вам бургомістр з місцевих — колишній більшовицький в'язень, а нині голова самоврядування пан Ліхан Дауров! Ще його батько-осетин вірою та правдою служив воїнству білого царя! Вільно живіть, люди, під мудрим проводом німецького фюрера. Слава Гітлеру-визволителю!
Султан-Гірей Клич поліз цілуватися з дідом та бабою і хліб-сіль забирати до проголошення наступного «акту самоврядування», а слово забрав біляк Шкуро.
— Козаки! — загорлав він до натовпу дідів, бабусь і жінок з дітьми, в якому тільки де-не-де витикалися насунуті на самі брови засмальцьовані кепки та старі кубанки. — Чи пам'ятаєте ще мене, свого бойового отамана? Га? Більшовичкам не до шмигн було! Ха-ха! Тож дозвольте, панове терські козаки, отаманові до вас батьківське слово мовити. — Шкуро враз зігнав з обличчя штучну посмішку і споважнів: — Я, наділений високим довір'ям, гучно кличу вас усіх, панове козаки, до зброї і оголошую всезагальний козацький сполох на Кубані, Кумі і Тереку. На Дону б'є сполох генерал Краснов! Піднімайтеся під моє старе знамено «вовчої сотні» всі — від малого до старого, в кому струменіє гаряча козацька кров. Дружно відгукніться на мій поклик, і ми усім козацьким станом нашим доведемо великому фюрерові-визволителю і хороброму німецькому вояцтву, що ми, козаки, вірні друзі і в добрий час, і в лиху годину! А мені б тільки з вами на Кавказ дістатися. Там мене, старого вовка, кожен пес пам'ятає! Ха-ха! Як приїду білим конем, одразу весь Кавказ підніму проти більшовиків. Ну? Хто з вас перший зважиться на запис до нашого козацького коша на куліш з салом та чарчину доброї горілки?
— Я!
З натовпу, розштовхуючи недбало жінок, вийшов порослий неохайною щетиною чолов'яга у брудному ватнику та забрьоханих кирзаках, узяв за вузду, мовби вірний джура, отаманського коня і застиг, дивно глипаючи очима. Шкуро теж витріщився на нього, небоязкого і, видко, добре школеного, аж раптом з неудаваною радістю скрикнув:
— Сотник Доманов! Ти?!
— Впізнав, — тихо мовив чоловік у ватнику.
— Звідки ти узявся, вовчисько?
— З радянської в'язниці. З камери.
— Ну, слава Йсу, скінчилися твої муки!
Старий лицедій Шкуро, розчулено сопучи і покректуючи, зліз зі свого тонконогого огира, обійнявся з колишнім сотником, тричі почоломкався за християнським звичаєм і змахнув широким рукавом «скупу чоловічу сльозу», якої, певно, не було й на спомин.