— Авжеж, доктора Слемера. Він просив мене сказати, що вашу вчорашню поведінку треба кваліфікувати тільки образливими для кожного джентльмена словами, яких (додав він) жоден джентльмен не може стерпіти.
Вираз здивування на обличчі містера Вінкла був такий природний і такий видимий, що цього не міг не помітити друг доктора Слемера. Отже він закінчив:
— Доктор Слемер певний, що ви були п’яні того вечора і тому не відповідальні за вчинену йому образу. Він доручив мені сказати також, що задовольниться, якщо ви перепросите його за свою поведінку на письмі, склавши продиктованого мною листа.
— Перепрошу на письмі? — повторив містер Вінкл тоном найщирішого здивування.
— Ви, звичайно, знаєте, які наслідки матиме ваша відмова, — холодно зауважив офіцер.
— Все це вам доручено переказати саме мені? — спитав містер Вінкл у безнадійному замішанні.
— Я не був свідком вашої відмови дати свою картку докторові Слемеру, — відповів відвідувач, — і через це доктор просив мене встановити спершу, хто саме був одягнений у незвичайний костюм — блакитний фрак з позолоченими гудзиками, де виображено якесь погруддя і літери П. К.
Містер Вінкл буквально закам’янів, почувши такий докладний опис свого костюма, а Слемерів приятель вів далі:
— Відомості, які я тільки но дістав у готелі, переконали мене, що власник цього фрака прибув сюди вчора вдень разом із трьома іншими джентльменами. Тоді я звернувся до джентльмена, що, очевидно, головує у вашій компанії, і він зараз же вказав мені на вас.
Якби головна рочестерська башта зсунулася з свого місця й стала напроти вікон готелю, містер Вінкл здивувався б не більше. Спершу він подумав, що його пограбували.
— Дозвольте залишити вас на хвилиночку, — сказав він.
— Прошу, — погодився небажаний відвідувач.
Містер Вінкл похапливо збіг до себе в номер і відчинив свій чемодан. Фрак лежав на місці, але, додивляючись пильніше, на ньому не важко було побачити сліди недавнього вживання.
— Ну, та так воно, певне, й сталося, — сказав містер Вінкл, упускаючи фрак з рук. — Я трохи набрався минулого вечора і невиразно пригадую, як гуляв по місту та курив сигари. Факт той, що я був здорово п’яний. Я, очевидно, переодягався, гуляв десь і когось образив. Це — безсумнівно. А ось і жахні результати.
І по цих словах містер Вінкл попрямував до буфету з твердим і сумним наміром не відмовлятись від виклику войовничого доктора Слемера, хоч би це призвело до найгірших наслідків.
До такого рішення містера Вінкла спонукали багато міркувань — насамперед його клубна слава. Його завжди мали за великий авторитет у всіх фізичних вправах: і нападного, і оборонного, і кривдного, і некривдного характеру. І якщо в цій першій серйозній спробі він відступить перед очима свого ватажка, його ім’я і репутація загинуть без вороття. Подруге, він часто чув, правда, від нефахівців у таких справах, що секунданти здебільшого не заряджають пістолети кулями. Нарешті, він сподівався на допомогу з боку містера Снодграса. Запрошений на секунданта і повідомлений про небезпеку, що загрожує його другові, той, мабуть, розкаже все містерові Піквіку, а містер Піквік, напевне, викаже на них місцевій владі і таким способом урятує свого послідувача від смерті або каліцтва.
Так думав містер Вінкл, коли повертався до буфету й повідомляв про свою згоду прийняти виклик доктора.
— Чи не будете ви ласкаві вказати мені якогось вашого друга, щоб ми могли порозумітися з ним щодо часу й місця зустрічі? — спитав офіцер.
— То — зайве, — відповів містер Вінкл, — ми умовимось з вами, а потім я запрошу секунданта.
— Давайте призначимо на сьогоднішній вечір, — байдужим тоном запропонував офіцер.
— Дуже добре, — погодився містер Вінкл, думаючи, проте, що це дуже погано.
— Ви знаєте, де форт Піт?
— Так, я бачив його вчора.
— Вийшовши в поле, що межує з фортецею, зверніть на стежку з лівого боку і йдіть прямо, доки побачите мене. Я проведу вас до безпечного місця, де можна не боятись, що нам заважатимуть.
„Боятись, що заважатимуть!" — подумав містер Вінкл.
— Більше, гадаю, нема чого погоджувати, — сказав офіцер.
— Я, принаймні, не маю сказати нічого більше, — промовив містер Вінкл. — До побачення!
— До побачення! — і офіцер вийшов, насвистуючи легкодумну арію.
Сніданок пройшов невесело. Містер Тапмен після вчорашнього безпутства неспроможний був устати. Містер Снодграс був у пригніченому поетичним натхненням настрої. Навіть містер Піквік виявляв незвичайний для нього нахил до мовчання та содової води. Містер Вінкл нетерпляче чекав слушного часу; чекати довелося недовго. Містер Снодграс запропонував відвідати замок. Містер Вінкл був єдиний з компанії, здатний товаришувати йому, і вони пішли тільки вдвох.