Алкоголь, наркотики, жінки: у віці крайнощів Алекс поводився відповідно — й урешті поплатився.
Як і Аді, йому було важко втриматися на роботі. Роботу він підпорядковував особистому життю. Суперечки з начальством здавалися його другою натурою, а спізнення — правом. Після сварки зі Сержем він пішов з Інституту й повернувся до YMCA. Приблизно тоді само він почав читати містиків: Беме, Екгарта, Вайля, — неабияк популярних у богемному середовищі.
Якось увечері влітку після мого першого року навчання на медика Алекс зателефонував мені й сказав, що лежить у лікарні в Джамайка-Плейн[16], і наступного дня я сів у трамвай і поїхав його провідати.
Від липневої спеки вікна запітніли. Чоловік із подвійним підборіддям і з рідкуватими сірими патлами прихилився до металевої стіни, сподіваючись охолодитись, а ми тим часом торохтіли повз Музей мистецтв, де на картині Далліна індіанець верхи на коні звертається до Великого Духа. Тільки старенькій кореянці в зеленому сарафані спека, здається, зовсім не докучала: вона сиділа й мугикала мелодію з телефільму.
Позірний медичний спокій палат психіатричної лікарні: проходячи повз її пацієнтів, зовні надзвичайно стриманих, я аж захотів заспівати на ціле горло пісню з фільму «Співаючи під дощем»[17] і в кульмінаційний момент викинути у вікно який-небудь стілець. Лікарня нагадувала мені школу, тільки замість парт лежали матраци й у повітрі стояв дух спирту для зовнішнього застосування.
Алекс сидів на ліжку й уважно розглядав якісь кольорові ксерокопії. Щоки його округлилися, він відростив вуса.
— Тобі личить, — сказав я про них.
Я показав на папери в руках Алекса.
— Ґойя. «Третє травня», — пояснив він.
Алекс дав мені аркуш: чоловік у білій сорочці й у штанях гірчичного кольору стоїть перед розстрільним загоном, заклично та злякано здійнявши руки.
Сім катів без облич ціляться йому в груди, наставивши довгі дула.
— Ґойя бачив, як просто під вікнами його дому солдати Наполеона розстрілювали людей, — сказав Алекс.
Я кивнув, віддав йому аркуш, гадаючи, звідки Алекс це знає, з яких джерел він збирав окрушини знання — історичні й усякі інші.
— Я беру їх за взірець, — пояснив він, даючи мені пачку помальованих паперів.
Я погортав: начерки різних частин тіла, виконані пером.
— Назву це «Російська революція».
— Важливо не припиняти роботи, — зазначив я.
Він кивнув. Потому знизав плечима і показав на бежеві стіни.
— Ну, тут принаймні нарешті чисто, світло ітеде, — сказав. — Закурити є?
Я дав йому куплений по дорозі блок «Мальборо».
— Ходімо в люди.
У почекальні на вікні сиділа самотою жінка в рожевому халаті й зі сіткою для волосся на голові. Побачивши нас, вона спохмурніла.
— Дивися, тарантул висмоктує мізки негрові! — закричала вона, показуючи на мене.
— Привіт, Сал, — лагідно сказав їй Алекс.
Вона встала, піднесла обидві руки до рота і зробила такий рух, ніби щось розгризає. Тоді, голосно тупочучи, вийшла.
— Це Саллі. Сідай, — Алекс показав на вініловий стілець кольору морської хвилі.
Здавалось, Алекс перебуває під дією заспокійливих, але не зовсім в апатії.
Я спитав його, як він почувається. Він сказав, що радий із відпочинку. Вийшовши з лікарні, він збирався знайти роботу і присвячувати якнайбільше часу мистецтву.
Він запитав, як справи у мене, я розповів про навчання. Пам’ятаю, що згадав про одну дівчину — високу, жваву, чорняву, котра, здається, трималася на безпечній відстані від решти групи і з котрою я ще не розмовляв. Вона була, вочевидь, обдарована і подобалася викладачам. Тоді я навіть гадки не мав, що розказую про Шеллі, яка через багато років стане моєю дружиною.
— От погодься, — зажадав він. — Ти ж завжди розумів, що я тут скінчу.
— Ти ще нічого не скінчив.
— Гаразд. Перепочинок. Я сам казав.
Його зрив почався з видіння. Алекс сказав, що пояснити його не може, та воно його змінило. Ніщо не було реальним — цілий світ був ілюзією. Це не таємниця — її знають мільйони людей.
У його голосі не було фанатичного надриву, хоча він і дивився не на мене, а кудись поза моє ліве плече.
— Можна, я тобі розповім? Ти не проти? Мені то нічого, але треба ж комусь розповісти.
— Звичайно, розкажи.
— Я бачив у вікні напіводягнену жінку. На мене ззаду кинулася змія, а потому відсахнулася. Так, змія, — повторив він. — І чорний чоловік із валізою виходить із поїзда на якійсь глухій станції. Отаке…