Відділ Мелоуна виписав на «Лузитанію» попередню декларацію — один аркуш, на якому був перелік із тридцяти п’яти вантажів, які не становили небезпеки. На той момент ці вантажі були лише незначною частиною всього, що було на борту корабля, — більш повний список вантажів мав бути складений пізніше, уже після відплиття судна. Таким чином митники намагалися якомога довше приховувати інформацію про вантаж від німців, адже шпигуни та саботажники під керівництвом німецького посольства активно діяли на причалах Нью-Йорка[182].
«Лузитанія» особливо цікавила шпигунів, і вони вже давно стежили за судном. У звіті німецького морського аташе від 27 квітня 1915 року, за чотири дні до відплиття, зазначалося: «Екіпаж “Лузитанії” перебуває в пригніченому настрої та сподівається, що цей рейс через Атлантику стане останнім рейсом за умов війни»[183]. У ньому також ішлося про те, що команда була неповною: «Обслуговувати машини на належному рівні буде важко. Моряки надто бояться підводних човнів».
Існувала реальна небезпека, що німецькі саботажники можуть пошкодити «Лузитанію». У «Кунард» дуже серйозно до цього ставилися — навіть відправляли в рейси поліцейського детектива з Ліверпуля, Вільяма Джона Пір-пойнта, щоб він спостерігав за ситуацією на борту. Капітан Тьорнер зазвичай називав його «інспектором».
Протягом дня та ночі на борт «Лузитанії» прибувала команда в різному стані алкогольного сп’яніння. Леслі Мортон із братом, а також інші втікачі з «Наяди» піднімалися трапом, страждаючи від наслідків попередньої ночі в місті. Якщо Мортон сподівався на розкішне розташування на борту «Лузитанії», то його надії не справдилися. Йому виділили койку внизу, на третій палубі, у приміщенні, яке нагадувало «спальню в робітничому домі». Втішало тільки те, що його ліжко було коло ілюмінатора.
Молодшого члена екіпажу — коридорного (або молодшого стюарда) на ім’я Френсіс Барроуз, п’ятнадцяти з половиною років — охорона зупинила коло виходу та попередила: «Цього разу ти не проберешся назад, синку. Тебе точно впіймають».
Барроуз засміявся та попрямував далі до своєї койки.
Того вечора декілька коридорних, отримавши наказ не залишати корабель у жодному разі, вирішили влаштувати для себе розвагу, щоб якось розвіяти нудьгу. Хлопці — серед них Роберт Джеймс Кларк — пройшли в невеликий відсік для багажу, який на морському жаргоні називали лазаретом, а там почали «робити дещо, чого ми робити не мали»[184], — згадував Кларк.
Кларк та його спільники знайшли електричні дроти, зняли з них ізоляцію та протягли по підлозі. Потім хлопці лягли й почали чекати.
На борту було багато пацюків, і вони спричиняли проблеми. Рівно за рік до того в одній з кімнат загального користування сталась невелика пожежа через те, що пацюки згризли ізоляцію з електричних дротів у стіні і два дроти торкнулись один одного[185].
Хлопчаки в захваті чекали. Скоро з’явилися пацюки та попрямували своїм звичним шляхом через кімнату, не підозрюючи про дроти на підлозі. «Звісно ж, їх убило струмом, — розповів Кларк. — Отак ми й розважалися. То був вечір п’ятниці». Цікаво, що пізніше Кларк стане преподобним Кларком.
Ще тієї ночі талісман судна кіт Дові, названий на честь попередника капітана Тьорнера, втік з корабля та зник. Може, через професійну образу, а може, через якесь інстинктивне передчуття.
Капітан Тьорнер також сходив на сушу того вечора. Він ходив на Бродвей, у театр «Гарріс» на 42-й вулиці[186]. Там у виставі «Обман» його племінниця, перспективна актриса Мерседес Десмор, грала головну роль. Після вистави Тьорнер також задовольнив свою жагу до німецьких страв, завітавши в Lüchow’s на Східній 14-й вулиці, 110, — звідти до доків «Кунард» було рукою подати[187]. Вечеряв він у залі Нібелунгів під акомпанемент оркестру з восьми інструментів, який грав віденські вальси.
Того вечора у квартирі своєї сестри Чарльз Лоріа показував книгу Діккенса та малюнки Теккерея сестрі та її чоловікові, а також розповідав, навіщо везе малюнки в Англію[188].
Він придбав книги у 1914-му в дочки Теккерея Леді Річі та його онуки Естер Річі в Лондоні. Заплатив він тоді вигідну ціну в 4500 доларів, адже знав, що в Америці зможе їх продати в п’ять чи шість разів дорожче. Але, щоб отримати найвищу ціну, він має подати малюнки в більш привабливій формі. Саме тому всі малюнки об’єднали у два альбоми, розмістивши по одному малюнку на кожній сторінці. Зараз же він планував помістити деякі малюнки в окремі рамки, а деякі об’єднати по три та чотири в серію й зробити книги з повними левантськими палітурками. Головне, для чого він їх віз до Англії, — ще раз показати малюнки Леді Річі. Він також планував попросити її зробити до кожного малюнка примітки. Так справжність малюнків буде підтверджено ще раз, і вони стануть іще цікавішими для покупців.
Він не відчував ніякої провини через те, що так мало заплатив Леді Річі за малюнки. Саме так працює бізнес, особливо якщо продавець хоче зберегти інкогніто, як у випадку з обома дамами. Вони наполягали, щоб факт продажу малюнків залишався у таємниці якомога довше, а також заборонили йому продавати їх у Британії. Лоріа міг запропонувати малюнки тільки американським покупцям, і навіть у такому випадку без зайвого галасу та реклами. Леді Річі й досі страждала від непередбачуваних наслідків попереднього продажу малюнків через лондонського перекупника, який рекламував їх у неприйнятний для родини спосіб, що призвело до неприємної уваги з боку суспільства та коментарів.
Сестра разом із чоловіком роздивлялися малюнки «у захваті та з великою цікавістю», згадував Лоріа. Чоловікові особливо сподобався малюнок під назвою «Карикатура на Теккерея власною особою на дивані у старому клубі “Гаррік”», а також серія з шести ескізів з «неграми та їхніми дітьми» на веранді невеличного будинку. Останні Теккерей намалював під час поїздки на південь Америки у 1850-х роках.
Після огляду Лоріа заховав книгу та малюнки у свою велику валізу та замкнув її.
Десь у місті пасажирка на ім’я Альта Пайпер, що часто плавала цим рейсом, проводила неспокійну ніч у готелі[189]. Вона була дочкою Леонори Пайпер, відомого медіума, яку в усьому світі знали як Місіс Пайпер. Вона була єдиним медіумом, якого Вільям Джеймс, один із перших гарвардських психологів та — іноді — дослідник парапсихологічних явищ, вважав справжнім.
В Альти, здавалося, проявився талант матері, адже, як вона розповідала пізніше, протягом усієї ночі в п’ятницю голос у її голові казав: «Якщо ти зайдеш у свою каюту, уже ніколи звідти не вийдеш».
Кімната 40.
Таємниця
За відплиттям субмарини Вальтера Швіґера пильно стежили — здалеку.
У Лондоні, за два квартали від Темзи, поряд із плацом Кінної гвардії, була п’ятиповерхова будівля з фасадом, викладеним світлим каменем та цеглою кольору віскі[190]. В Адміралтействі всі знали цю будівлю як «Олд Білдинг», або О. Б. для зручності. І набагато менше людей знало про секретну роботу, що йшла в одному з коридорів цієї будівлі, у декількох кабінетах, розташованих коло Кімнати 40. Тут була Таємниця, або Святеє Святих, функції якої були відомі тільки її обслузі та дев’ятьом керівникам, серед яких були Перший Лорд Черчилль та адмірал Джекі Фішер, який у квітні 1915-го повернувся в Адміралтейство як Перший Морський Лорд, права рука Черчилля. Фішеру було 72 роки, і він був на три десятки років старший за свого керівника.
182
У деяких британських посадовців навіть були сумніви щодо лояльності деяких співробітників нью-йоркського відділення «(Кунард», яким керував Чарльз П. Самнер, відповідальний за всі справи компанії в Америці. Навіть один із капітанів «(Кунард», Доу, не довіряв Самнерові, бо той «має близькі стосунки з німцями» — так зазначено в телеграмі, яку відправив генеральний консул Британії в Нью-Йорку сер Кортні Беннетт. Сер Кортні теж був переконаний, що офіс компанії перебуває під впливом Німеччини — доказ цього він вбачав у тому, що прізвища багатьох співробітників були німецькими: Феке, Фальк, Буйсвіц, Райхгольд, Бравер, Брайтенбах, Мюллер. Земляк сера Кортні, колишній дипломат сер Артур Герберт, поділяв його думку. Їхні постійні перевірки робити й без того важкі для Самнера часи ще важчими. Він був досвідченим керівником і примудрявся організовувати відплиття кораблів «Кунард» за розкладом. Голова «Кунард» Альфред А. Бут абсолютно йому довіряв — навіть вважав своїм другом.
Сер Артур був переконаний, що в нью-йоркському офісі «Кунард» відбувається щось лихе, тому звернувся до приватного детектива, про що Самнера не попередив. Детективу не вистачило майстерності — він поводився так, що співробітники «Кунард» почали підозрювати, що він шпигун. Самнер згадував: «Цей чоловік викликав у мене настільки сильні підозри, що я звернувся до портового детектива та попросив його стежити за детективом сера Артура Герберта». Самнер надіслав серу Артуру звіт про дивну поведінку детектива — на випадок, якщо це його зацікавить. «Він замість того, щоб подякувати, страшенно розлютився та сказав, що його ще ніколи в жилі так не ображали». Сер Артур навіть звинуватив Самнера в шпигунстві за ним — причому його це так сильно зачепило, що Самнер почав підозрювати, що в того є якісь таємниці. «Це дійсно викликало в мене певні підозри, і я вирішив, що зможу щось дізнатися, спостерігаючи за його діями», — згадував Самнер.
«Говорячи конфіденційно, — писав Самнер, — я гадаю, можна сказати, що сер Артур Герберт дещо “дивний”». Із Самнером був згоден щонайменше ще один суперник, сер Кортні Беннетт. Одного разу сер Артур завітав у гості до сера Кортні. Почалася сварка, як писав Самнер, і сер Кортні сказав гостеві «йти додому та повчити свою матір жити».
Самнер писав: «Хоча ситуація й вийшла дещо неприостойна... це був єдиний дивний випадок за участі цих двох, про який я будь-коли чув».
Телеграма, С.
186
189
Див. сайт
190
Розповідь про те, як виглядала та працювала Кімната 40, засновано на документах, що зберігаються в архіві Черчилля, Колледж Черчилля, Кембридж, а також у Національному архіві в К’ю серед документів Адміралтейства. Більше про Кімнату 40 можна почитати у