На борту «Лузитанії» було багато чорних жартів, але всі вони повторювалися з відтінком комфорту та впевненості. «Звичайно, ми знали чутки, які ходили Нью-Йорком, про те, що вони збиралися нас торпедувати, але ми ні на мить у це не вірили, — розповідала Мей Волкер, одна зі стюардес корабля. — Ми тільки жартували з цього приводу, казали, що їм ніколи нас не дістати, що ми занадто швидкі та спритні. Та подорож була така сама, як і будь-яка інша»[240].
Частиною її обов’язків була робота з дітьми пасажирів. «Ми грали в найрізноманітніші ігри на палубі. Кидали кільця. А ще влаштовували для них костюмовані вистави», — розповідала вона. У тих дітей, чий день народження припадав на час подорожі, була вечірка — «невеличка приватна вечірка» з тортом, на якому було ім’я дитини. «Вони проводили на борту незабутній час і насолоджувалися подорожжю».
Під час цього рейсу в неї було багато роботи. Численні британські сім’ї поверталися додому на цьому кораблі, щоб підтримати свою країну в часи війни. Розміри судна та його швидкість слугували їм певною гарантією безпеки. У списку пасажирів значилося 95 дітей та 39 немовлят.
На борт підіймалися цілими родинами. «Кунард» відвела декілька окремих кают першого класу для Пола Кромптона з Філадельфії, його дружини та шістьох дітей — серед них одне немовля, — а також їхньої няньки Дорогі Аллен, 29 років. (У квитках компанії «Кунард» імена дітей не зазначалися — мабуть, так вони мовчки передавали свій протест проти того, що діти подорожували безкоштовно.) Кромптон був кузеном голови компанії «Кунард» Альфреда Аллена Буга — його компанія Booth Group володіла пароплавною компанією. Кромптон очолював підрозділ компанії, який займався шкіряними товарами. Нью-йоркський керівник «Кунард» Самнер привітав родину перед тим, як вони піднялися на борт, та «на власні очі пересвідчився, що їхня подорож проходитиме в комфорті»[241]. На протилежному кінці судна та на одну палубу нижче розмістилася родина Перл із Нью-Йорка: їм дісталися каюти третього класу Е-51, Е-59 та Е-67. Фредерик Перл прямував у Лондон, щоб обійняти посаду в посольстві Америки. З ним також їхали його дружина й четверо дітей, яких супроводжували навіть дві няньки: п’ятирічний син, дві менші дочки та одне немовля. Діти — і немовля теж — розміщувалися разом з няньками в каютах Е-59 та Е-67; батьки ж у відносному спокої — у каюті Е-51. Місіс Перл чекала на ще одну дитину.
Вільям С. Ходжес прямував у Європу з метою зайняти крісло керівника паризького відділу компанії Baldwin Locomotive Works і з собою віз свою дружину та двох маленьких синів. Репортер Times запитав місіс Ходжес, чи боїться вона цієї подорожі, і у відповідь отримав сміх: «Ну якщо ми потонемо, то всі разом».
Батьки їхали до своїх дітей, діти квапилися до батьків. Дружини та батьки нетерпляче чекали повернення до своїх рідних. Наприклад, місіс Артур Лак з Вустера, штат Массачусетс, разом із двома синами — Кеннетом Лаком та Елбріджем Лаком восьми та дев’яти років — їхала до свого чоловіка, інженера гірничих робіт, який чекав на них в Англії. Чому в гущі великих подій завжди є родина з таким невлучним іменем?[242] Це загадка історії.
Серед менш відомих, але не менш видатних пасажирів, які тієї суботи піднялися на борт, була 48-річна жінка з Фармінгтона, штат Коннектикут. Її звали Теодейт Поуп[243], для друзів — Тео. Того ранку її матір та чоловік, на 20 років молодший за неї, приїхали з нею. Матір — щоб провести, а чоловік, Едвін Френд, вирушав з нею разом. У своєму улюбленому оксамитовому капелюсі без крисів, Теодейт була імпозантною жінкою, хоча на зріст була трохи вища за метр п’ятдесят: біляве волосся, округле підборіддя та яскраві сині очі. Погляд у неї був прямий та відвертий — він виражав незалежність, з якою вона йшла життєвим шляхом і через яку відмовилась від того шляху, який був приписаний їй як жінці, вихованій у вищому суспільстві. Її мати одного разу пожалілася: «Ти ніколи не поводишся так, як інші дівчата»[244]. Сучасники називали її новим для тих часів словом феміністка.
Серед друзів Теодейт були художниця Мері Кассатт, Вільям Джеймс та його брат письменник Генрі Джеймс — з останнім у неї були особливо близькі стосунки, і вона навіть назвала на його честь цуценя — Джим-Джем. Вона була однією з небагатьох жінок-архітекторів у США, які досягли успіху. Їй належить конструкція величної будівлі у Фармінгтоні, яку вона назвала Гілл-Стед. Коли Генрі Джеймс уперше побачив будівлю — ще до його знайомства з Теодейт, — йому на думку спала одна з багатьох літературних аналогій архітектурної критики: він порівняв радість, яку відчув, з «короткочасним ефектом від великої гладенької цукерки, яку без попередження засунули між стиснутих губ у напівпритомну порожнечу»[245]. Теодейт мала й іншу пристрасть: вона була спіритуалісткою та іноді виступала як дослідниця паранормальних явищ. Віра в такі речі була доволі поширена в Британії та Америці на початку XX століття: дошка уїджа[246] тоді була звичною річчю у вітальні, і її нерідко приносили після вечері для імпровізованих сеансів. З початком війни віра в потойбічне життя стала відроджуватися — британці прагнули втішитися тим, що їхні мертві сини якимось чином можуть бути поряд. Інтерес Теодейт до «психічних» досліджень якраз і став причиною їхньої з Едвіном Френдом подорожі в Лондон.
Теодейт була єдиною дитиною в заможній клівлендській родині, тому більшу частину дитинства провела на самоті. Її батько Альфред був магнатом у чорній металургії, а мати Ада — соціалісткою. Вони жили на Юклід-авеню, відомій як Ряд міліонерів. «Не пам’ятаю, щоб я колись сиділа в матері на руках[247], — писала Теодейт. — Батько був настільки зайнятий [робочими] справами, що мені вже виповнилося п’ятнадцять, коли він уперше усвідомив, що втрачає дочку». Свою молодість вона описує як «крайній ступінь того, як зазвичай виглядає життя єдиної дитини», хоча віддає належне самотності, що переривалася нападами страшенної нудьги та депресії — це прищепило їй потужне почуття незалежності. Коли їй було десять, вона почала малювати плани будинків та ескізи фасадів — мріяла, що колись збудує фермерський дім за своїм дизайном і буде там жити.
Для її батьків, які значну частину дня оберталися у вищому суспільстві, Теодейт, без сумніву, була тягарем. У дев’ятнадцять років вона змінила ім’я, яким її нарекли при народженні, — Еффі — на Теодейт. Так звали її бабусю, і вона хотіла таким чином передати свою повагу до відданості цієї жінки квакерському принципу, який ставив духовне вище за матеріальне. Її не цікавив дебют у суспільстві, не цікавило заміжжя — його вона сприймала як стіну, яка закривала всі її амбіції. Золота клітка — так вона називала подружнє життя. Її батьки відправили Теодейт у приватну школу у Фармінгтоні — школу міс Портер для молодих леді, — сподіваючись, що вона повернеться після навчання та займе своє місце серед вершків суспільства. Але Теодейт дуже сподобався Фармінгтон, і вона вирішила залишитися. Вона стала суфражисткою, якось навіть вступила в соціалістичну партію — їй подобалося сердити батька соціалістичними балачками.
Під час тривалої подорожі Європою у 1888-му вона дуже зблизилась із батьком. Він полюбляв подорожувати та колекціонувати твори мистецтва, одним із перших віддавши належне імпресіонізму (у ті часи твори цього напряму суспільство вважало ексцентричними й навіть радикальними). І саме батько запропонував їй подумати про мистецтво як професію для себе. Вони провели багато часу разом, шукаючи по галереях та художніх студіях роботи, які можна було б забрати з собою в Клівленд; тоді вони придбали дві картини Клода Моне. Теодейт робила замальовки архітектурних елементів, які їй подобалися: тут комин, там пілястр. Париж її не зацікавив, і вона навіть описала його як «найбільшу огидну пляму на обличчі землі»[248]. Англія ж її причарувала, особливо милі сільські будинки з занепалим дахом та напівобшитими стінами, але дуже привітними дверима. Тут вона робила замальовки свого бачення ідеального фермерського будинку.
240
Мей Волкер, транскрипт інтерв’ю,
241
Лист,
243
Мені пощастило знайти декілька розповідей про життя та роботу Теодейт Поуп, вартих уваги, див.
247
Цитату наведено в