Через рух корабля вперед — початкова швидкість складала 18 вузлів — затоплення відбувалося «форсовано»[561], і морська вода заливала корабель зі швидкістю близько 100 тонн на секунду. Вона ринула в поперечний бункер та котельню № 1, де розміщувалися два котли з однокінцевими нагрівачами та два з подвійними. Саме звідси починалася головна парова труба. Вода також затопила поздовжні бункери з правого борту — біля місця удару, — і корабель відразу почав хилитися на правий борт. Вода продовжувала прибувати в котельню № 1 та поперечний бункер, і ніс теж почав іти від воду. Корма здіймалася вгору, і корабель почав перевертатися.
Капітан Тьорнер стояв на палубі А, коло дверей у свою каюту, коли раптом почув вигук вартового про торпеду[562]. Він побачив слід на воді й торпеду, що зникла під правим бортом. На мить запала тиша, а потім у повітря здійнявся стовп води та уламків. Через раптовий вибух та нахил корабля Тьорнер втратив рівновагу.
За його спиною падали вода та уламки, і він помчав сходами на місток.
Те, як пасажири перенесли вибух, цілковито залежало від того, де вони перебували в цей момент. Корабель був дуже довгий — близько 800 футів — і неймовірно пластичний. Ті, хто стояв або сидів ближче до корми, у кімнаті для паління другого класу, або в кафе «Веранда», або ж на звісі корми — там, де корма виступала над стерном, — відчули лише глухий удар. Олівер Бернард тоді подумав: «Ну, не все так погано»[563]. Ті, хто був найближче до містка, відчули все більш яскраво: «Нам на голови падали вода, шматки вугілля, уламки дерева та інше, — згадував Двайт Гарріс. — Я впав долу та пригас себе до борту, але весь намок!»[564]
Престон Прічард і Ґрейс Френч із веселощами продовжували шукати її «близнючку», коли раптом почули вибух та відчули, що корабель завалюється на правий борт. «Корабель так нахилився, що ми всі впали на палубу, і на якусь мить запанував безлад, — згадувала вона. — Коли я трохи отямилась, озирнулася навколо, але містера Прічарда ніде не було. Він наче зник»[565].
Надто налякана, щоб піти у свою каюту, міс Френч почала шукати рятувальний жилет на палубі — вочевидь, вона не знала, що всі жилети зберігаються в каютах пасажирів.
Усі почали діставати годинники. 19-річний Вільям Макміллан Адамс, що завжди мав годинник, помітив час вибуху —14:05. «Я помічав час усіх подій»[566], — казав він пізніше. Коли його запитали навіщо, він відповів: «Просто так. Не знаю навіщо». Чарльз Лоріа глянув на свій наручний годинник, що заводився без ключа, та засік час: 9:08 за бостонським часом, або 14:08 за Гринвічем[567]. Усі інші казали, що вибух стався о 14:10; пізніше згодилися саме на такому часі.
За декілька секунд Лоріа відчув, як корабель похилився на правий борт і на ніс. «Ці два порухи окремо відчувалися дуже чітко, — писав він. — Здавалося, корабель наче пішов на дно, але раптом зупинився, наче морська вода наткнулася на переборки, і корабель трохи вирівнявся та наче підняв ніс. Я вже навіть відчув себе в безпеці та спочатку подумав, що корабель залишиться на поверхні»[568].
Ще за якусь мить стався другий вибух. (Завжди точний Вільям Макміллан Адамс сказав, що другий стався за 30 секунд після першого.) Він був інакший. У перший раз це була різка єдина детонація, але в другий раз, казав Лоріа, вибух був «дуже приглушений». Хвиля від вибуху пройшла вздовж усього корабля, наче зародилася десь у глибині корпуса. Вибух такий, «наче це котельня, думаю»[569], згадував Лоріа. Визначити місце вибуху він не міг — «звук був недостатньо чіткий».
В обідніх залах рослини на столах трохи зрушили з місця. Скляний посуд попадав долу.
Марґарет Макворт та її батько, Д. А. Томас, закінчили обід і якраз збирались увійти в ліфт на палубі О, коли Томас пожартував: «Думаю залишишся вночі на палубі — може, розважимося?»[570]
Макворт іще не встигла відповісти, як почувся глухий вибух — не гучний, лише глухий удар спіднизу. «Я розвернулася та вийшла з ліфта. Сходи виглядали якось безпечніше».
Її батько вирушив спробувати щось дізнатися. Маргарет, як і планувала раніше, відразу пішла у свою каюту на палубі В по рятувальний жилет. Корабель сильно нахилився, і йти було важко. Вона рухалась уздовж нижньої сторони коридору по куту між стіною і підлогою, де зіткнулася зі стюардесою. Вони, писала Макворт, «згаяли хвилину на вибачення»[571].
Узявши свій жилет, Макворт побігла в каюту батька та взяла ще один для нього. Вона піднялася на відкриту шлюпкову палубу та перейшла на лівий борт — він був вище. Їй здалося, що перебувати тут безпечніше — «якомога далі від субмарини».
Тут вона й зустріла свою знайому, з якою ділила стіл, Дорогі Коннер, і запитала, чи може вона залишитися з нею, поки чекає батька. Жилет вона вдягла.
Нагору почав підніматися цілий натовп пасажирів третього класу — галасливий та енергійний.
Макворт повернулася до Коннер та зауважила:
— Я завжди думала, що корабельна катастрофа — це організований захід[572].
— Я теж, — погодилася Коннер, — але за останні 5 хвилин я дізналася до чорта нового.
Чарльз Лоріа стояв поруч із Елбертом Хаббардом та його дружиною. Він квапив їх спуститись у каюту по їхні жилети, але подружжя наче заціпеніло. «Містер Хаббард стояв коло поруччя й ніжно тримав руку своєї дружини; вони обоє наче були нездатні діяти»[573].
Лоріа сказав Хаббарду: «Якщо ви не волієте піти, то залишайтеся тут — я принесу їх вам»[574]. І Лоріа вирушив у напрямку своєї каюти.
Більшість батьків, почувши вибух, пережили особливий жах. Шестеро дітей родини Кромптонів з Філадельфії розбіглися по всьому кораблю, як і четверо дітей із родини Перлів, ньюйорківців. Корабель був величезний, і старші діти розважалися тим, що бігали всюди по палубах. Батькам доводилося розшукувати своїх дітей, які розгубились у натовпі пасажирів на шлюпковій палубі, який тільки ріс, причому ще й тримати в руках немовлят і не давати розбігатися малечі.
Нора Бретертон, 32-річна дружина журналіста з Лос-Анджелеса, придбала квиток для себе та двох своїх дітей, Пола та Елізабет, яких вона везла в Англію у гості до своїх батьків[575]. Полу було 3 роки, а Елізабет — Бетті — півтора. Бретертон, крім того ще й вагітна, подорожувала сама, бо її чоловік мусив залишитись у Каліфорнії через роботу.
У неї була каюта другого класу ближче до корми на палубі С — палуба-притулок. Перед обідом вона залишила дочку на «гральному майданчику» на верхній палубі, а потім віднесла сина в каюту спати.
У мить, коли вдарила торпеда, вона перебувала на сходах між двома палубами. Місіс Бретентон завмерла. Вона не знала, куди кинутись найперше: нагору забрати дочку чи вниз — забрати сина, що спав у каюті? Світло згасло. Корабель почав раптово хилитися, жбурляючи її з однієї стіни на іншу.
І вона побігла по дочку.
Повернувшись на місток, капітан Тьорнер почав роздавати накази[576]. Двигунам — «повний назад». Як гальмо використовувалися турбіни заднього ходу — корабель треба було повністю зупинити, перш ніж можна буде безпечно спустити шлюпки. Двигуни не відповідали.
Тьорнер наказав старшині-стерновому Г’ю Джонстону різко повернути в бік берега, до якого ще було з дюжину миль. У найгіршому випадку він виведе корабель на берег, зменшуючи небезпеку затоплення.
Джонстон стояв у стерновій рубці, невеликому приміщенні на містку. Він повторив команду Тьорнера, підтверджуючи її отримання, та повернув штурвал так, щоб корабель став під кутом у 35° до берега.
562
Свідчення, Вільям Томас Тьорнер, 15 травня 1915 р., документи Адміралтейства, ADM 137/1058, Національний архів Великої Британії;
566
Свідчення, Вільям Макміллан Адамс, клопотання пароплавної компанії «Кунард», 15 квітня 1918 р., Національний архів США, Нью-Йорк, 24.
569
Свідчення, Чарльз Лоріа молодший, клопотання пароплавної компанії «Кунард», 15 квітня 1918 р., Національний архів США, Нью-Йорк, 92,104.
575
«Розповідь Нори Бретертон», не датована, документи «Лузитанії», мікроплівка 580, котушка 197, Національний архів США, Коледж-Парк.
576
Свідчення, Г’ю Джонстон, документи Адміралтейства, ADM 137/1058, Національний архів Великої Британії.