Ґонтлетта запевнили, що нахил судна начебто стабілізувався на 15°. Він був переконаний, що ситуація не погіршиться, і «навіть на мить не допускав думки, що корабель потоне». Він так і сказав жінці, яка стояла поруч в оточенні своїх дітей. Вона звернулася до нього з питанням, що робити, і «я сказав їй, що небезпеки немає» і що «корабель не потоне».
Ґонтлетт вважав, що переборки та водонепроникні двері не дозволять воді заповнювати трюм далі, але потім відчув, що ситуація змінюється. Нахил став більш явним, і корабель почав хилитися на ніс. У цей момент, згадував він, «я вирішив сам роздивитися й визначити, у чому проблема».
Він підійшов до поруччя в передній частині палуби, нахилився вперед і глянув на ніс. Бак частково зник під водою.
Ґонтлетт пішов у каюту і вдягнув свій жилет.
Усі системи корабля відмовили. Стерно не працювало. Головна динамо-машина теж зупинилась, і світло згасло. Усі, хто перебував у внутрішніх коридорах, опинились у повній темряві. Оператор зв’язку Марконі на найвищій палубі перейшов на аварійне електропостачання. Два ліфти всередині корабля, у частині для першого класу, застрягли[584]. Один із пасажирів згадує, що люди в ліфтах почали кричати.
Єдиний ліфт, яким можна було дістатись у багажне відділення, теж зупинився. Десятки членів екіпажу, які готували багаж пасажирів до прибуття, загинули або під час удару торпеди, або ж трохи згодом, коли вода залила ніс[585]. Кочегар, якому пощастило вибратися з котельні № 2, Юджин Мак-Дермотт, згадував, що «потоком води мене збило з ніг»[586]. Серед загиблих тут була більша частина тих, хто мав би спускати шлюпки.
Вода знайшла для себе новий шлях: крізь відкриті ілюмінатори, більшість із яких і так була не дуже високо над ватерлінією. Наприклад, ілюмінатори палуби Е у звичайному положенні були всього в 15 футах над водою. За одним із припущень, щонайменше 70 ілюмінаторів з правого борту лишилися відкритими[587]. Якщо помножити цю кількість на 3,75 тонни води за хвилину, яку пропускає кожен ілюмінатор, то отримуємо 260 тонн води, які надходять щохвилини в корабель через ілюмінатори правого борту.
На годиннику було близько 14:20 —10 хвилин після удару торпеди. Наступні кілька хвилин пасажири та матроси чекали, доки корабель трохи вповільниться та можна буде безпечно спустити шлюпки. Запала тиша. «Стало так дивно тихо, — згадував Альберт Бестік, молодший третій помічник, — і тихі незначні звуки — плач дитини, крик чайки або стук дверей — набули якогось загрозливого значення»[588].
Перша звістка
До Адміралтейства в Лондоні та до Військово-Морського центру почали швидко надходити телеграми з різних місць:
14:15 зі станції Валентія — у Квінстаун:
«Аварія на “Лузитанії” коло Кінсейла. Не підтверджено»[589].
14:20 з Ґеллі-Хед — до Адміралтейства:
«“Лузитанія” в 10 милях на південний схід тоне носом уперед, можливо, атака субмарини»[590].
14:25 з Квінстауна — до Адміралтейства:
«“Лузитанія” торпедована, згідно з повідомленнями, тоне в 10 милях на південь від Кінсейла. Усі вільні буксири та малі судна йдуть на допомогу. Повідомлено в порти Абердін, Пемброук, Банкрана, Девонпорт, Ліверпуль»[591].
«Лузитанія».
Рішення
Перші ж спроби спустити шлюпки з «Лузитанії» зробили очевидним справжній рівень небезпеки для пасажирів. Вони вщент розбили всі ілюзії спокою, який панував навколо через велику кількість шлюпок. Нахил корабля на правий борт був настільки сильним, що шлюпки висіли доволі далеко від корпуса, тобто між палубою і шлюпками було 5—8 футів, а вниз, до води, було близько 60 футів (18 метрів). Члени команди спробували за допомогою шезлонгів перекинути місток до шлюпок, але більшість пасажирів воліла стрибати. Батьки передавали маленьких дітей з рук на руки. Один хлопчик з розгону стрибнув у шлюпку і навіть утримався на ногах.
З лівого ж борту шлюпки висіли над палубою — використати їх було неможливо. Щоб перевести їх у придатне для спуску положення, треба було докласти величезних зусиль. Капітан Тьорнер наказав їх полишити, але положення корабля ставало дедалі гіршим, і пасажири та команда все одно намагалися їх спустити.
Оґден Геммонд, забудовник із Нью-Джерсі, якого запевняли, що корабель безпечніший за нью-йоркський трамвай, ішов уздовж лівого борту разом зі своєю дружиною Мері, аж доки опинився коло шлюпки № 20, яку декілька членів екіпажу разом із пасажирами примудрилися вивісити за поруччя. У неї сідали жінки та діти[592].
Оґден та Мері не мали жилетів — чоловік хотів спуститися по них до каюти, але дружина благала не залишати її саму. Вони намагалися знайти вільні жилети на палубі, та їм не пощастило.
Перш ніж сісти в шлюпку самому, Оґден, дотримуючись морських звичаїв, пропустив жінок та дітей. Мері відмовилась сідати раніше за нього, тому вони обоє стояли осторонь, чекаючи своєї черги. Нарешті Оґден погодився сісти, і вони з Мері зайняли місця в носовій частині. Шлюпка була заповнена наполовину — близько 35 пасажирів, — але екіпаж почав спроби спуску.
Чоловіки на носі та кормі почали працювати з мотузками — фалами, — що проходили через блоки й талі на шлюпці. Моряк на носі втратив контроль над своєю мотузкою. Оґден спробував упіймати її, але вона йшла надто швидко й поранила йому руки. Ніс шлюпки пірнув униз, а корма залишилася нагорі. Усі, хто сидів у шлюпці, впали у воду з висоти 60 футів.
Оґден виплив на поверхню води. Його дружина — ні. Він ухопився за весло, що плавало неподалік.
Спроба спустити наступну шлюпку з лівого борту, № 18, теж була проблематичною. У ній було сорок дітей та жінок, і її тримало на місці шпилькове кріплення[593]. Матрос, який відповідав за цю шлюпку, відмовився її спускати згідно з наказами Тьорнера, але тримав у руках сокиру, щоб розрубати шпильку, якщо надійде новий наказ. Декілька дюжин пасажирів чекали, стоячи між шлюпкою і стіною кімнати для паління першого класу.
Ісаак Леманн, підприємець із Нью-Йорка, був шокований тим, що немає ніяких спроб спустити шлюпку. Йому пощастило знайти свій жилет, а револьвер він і далі тримав у кишені. Поглянувши в бік носа корабля, він побачив, що вода вже піднімається палубою, і звернувся до матроса за поясненнями його бездіяльності.
— Капітан наказав не спускати шлюпок, — відповів той[594].
— До біса капітана! Ви не бачите, що корабель тоне? — він витяг револьвер. — Перший, хто не послухається мого наказу спустити шлюпку, отримає кулю!
Матрос не став сперечатися. Зробивши замах сокирою, він вибив шпильку. Шлюпка — і сама по собі важка, а ще й навантажена трьома тоннами пасажирів — хитнулася всередину та всією своєю масою розчавила всіх, хто стояв між нею і стіною. Щонайменше двоє пасажирів, сестри трохи за п’ятдесят років, померли негайно від важких травм. Леманну ушкодило праву ногу, але він примудрився відповзти від загальної маси постраждалих. Це було непросто, адже він був великий гладкий чоловік у довгому пальті, ще й у рятувальному жилеті.
Пасажири та команда ще раз спробували спустити шлюпку. У них почало виходити, але раптом щось обірвалось, і шлюпка також викинула пасажирів у воду. Приблизно в той самий час, згадував Леманн, на палубі в носовій частині стався «жахливий вибух». Причиною, мабуть, стало те, що вода дійшла до ще однієї котельні та затопила перегрітий котел. Таких вибухів було декілька. З моменту удару торпеди пройшло лише 14 хвилин, але море не чекало.
584
Достеменно невідомо, що саме сталось у цих ліфтах. Престон наводить цитату одного з коридорних корабля: «Ми чули крики — вони зрозуміли, що потрапили в пастку». Вона також цитує іншого пасажира, який стверджував, що в ліфтах було «повно пасажирів, які кричали». Очевидно, що припинення постачання струму зупинило ліфти, і пасажири всередині пережили справді страшні миті. Проте знавець «Лузитанії» Майк Пуар’є сумнівається, що хтось справді опинився в пастці у ліфті або ж загинув у ньому — адже в розповідях інших пасажирів немає більше ніяких свідчень, що б підтверджували це. Проте ми ніколи не дізнаємося напевне.
585
Щодо того, що сталось у цьому підйомнику та багажному відділенні, не виникає ніяких сумнівів.
589
«Копії телеграм, що стосуються затоплення “Лузитанії”», різні документи «Лузитанії», документи Адміралтейства, ADM 137/1058, Національний архів Великої Британії.
590
Телеграма,
591
Телеграма,
592
Свідчення, Оґден Геммонд, клопотання пароплавної компанії «Кунард», 15 квітня 1918 р., Національний архів США, Нью-Йорк, 171—78; лист,
593
Свідчення, Леслі Мортон, 16 червня 1915 р., 17, «Слідство»;