— Ви — звірі…
— Ми звірі, бо живемо інстинктами, і тільки старість та невдачі можуть нас перетворити на людей. Безтурботність — ось за чим тужить людина, відколи порвала з природою. У нас кожен стає тим звіром, на якого заслуговує.
— Мене теж вважають безтурботним, — зауважив Орфей.
— Але ти не потребуєш ні ласощів, ні комфорту, ні розваг. Не порівнюй себе, нещасний, з володарями пущ, котрі знають смак крові! Ти нездатний на щирість вбивства й розпусти.
— Гості — теж звірі?
— Аякже. Ну, перш ніж зійти з нашого корабля, скажи про нагороду.
— Хай жінка, що кричить, нарешті розродиться.
— Що ж, — згодився Лев, — вона вже давно обридла всім…
І справді, крик замовк.
— А дитина жива? — стурбувався Орфей.
— Йдемо глянемо.
Вони піднімалися сходами вгору, і гнучка спина лева відливала червоним. Десь близько мав бути ресторан, бо оркестр грав дуже голосно.
— Ось тут, — прочинив двері лев, і вони опинились у напівтемному коридорі, шо пах лікарнею. Назустріч їм біла гуска котила візок.
— Ну, як?
— Дівчинка.
— Буде офіціанткою.
Еге ж, — кивнула гуска.
— А може, танцівницею, як мама…
Дитина заплакала, і лев ніжно прогарчав:
— Мала пискля!
Орфей схилився над візком. Із білого згортка на нього глянули розумні людські очі, яким недовго судилося лишатися людськими й розумними.
Але ж раптом буйна рослинність саду прорветься крізь стіни хмародряпу, вихлюпне на вулиці й дерева, квіти постануть скрізь, по всьому місту. Замурзані дитячі рученята зриватимуть помаранчі, й стікатиме на землю солодкий сік…
Тоді з руїн вийде жінка у барвистому лахмітті, байдужа до себе і мовчазна. Вона зуміла знехтувати своєю молодістю і красою, котрі лишила в руїнах, і ніколи не згадуватиме про це. Десь знайде собі вбогий притулок і житиме там покірно аж до смерті, остерігаючись темних вулиць, лісу й музики, яка змушує душу покидати тіло, а також правдивих дзеркал.
Містерія небес
Ще не знаючи кари, ще не знаючи першого слова, яке буде вироком над усім, дарма що мова зараз цінується менше ніж гріш, — чекаю, коли поїзд метро зупиниться в зігрітому людським диханням підземеллі, котре поволі холоне, і я рушу ескалатором у яскраво освітлену ніч, у самотність. Не таку вже й безпросвітню самотність, яка існувала досі, бо мені віднині належить право час від часу згадувати, повертаючись лицем до сонця. Однак, не знаючи ніякої мови, крім здешевленої на торжищах великого міста, переконана, що між нами ніколи не відбудеться розмови і пам'ять згасне, вмре. А поки що в електричці, мовчки плачучи від безсилля у підземному світі, населеному незрячими, байдужими і втомленими напівлюдьми-напівгвинтиками пекельної машини, дивлюсь на ангела, намагаючись не зустрічатися з ним очима. Світло, яке йде від ангела, падає на кожного, але людей все меншає, бо наближається кінцева зупинка, а я вийду раніше, і тоді він залишиться сам під землею, бо на землі його існування ще нестерпніше за моє — з такою-сякою маскою на обличчі. А в нього лице голе й настільки беззахисне, що якби по ньому пройшов цілий натовп, воно б залишилося незмінним. Якої гіркої години він прийшов до нас, де його вважають за божевільного, а не за спасителя? Стара дешева одежа, відсутність речей і очі — не дитячі, не скляні, а просто чисті та ясні навіть під землею, в тунелі, де стіни обплетені темними дротами; й усмішка теж не дитяча, не самозакохана — Боженьку, для кого він, нащо з’явився цій стомленій безликій юрбі? Хто насмілиться заговорити до нього, не маючи золотих слів і золотого серця? Простягни він руку по жебрані мідяки — і всім стане легше. Шкода слів, а мідяків нікому не шкода. Нічого не просить, нічого не каже, готовий допомогги кожному. Як і всі. я вдаю, що дрімаю.
Чи могла я тоді уявити, що з’ява ангела в метро була пересторогою всім нам? Треба мати право на самотність, а якщо ти не досить сильний, то не відвертайся від торжища, де купують тебе і купуєш-продаєш ти. Досить з тебе здатності впізнавати вісників добра і зла, пам’ятати про них.
…Мертвий білий метелик біля води, через яку переходиш, майже не замочивши ніг. На другому березі — ще один. Лука за річкою здалеку біліє квітами. Таке все тихе, смутне під сонячним пекучим промінням. Зауважуєш кожну деталь: мертвих метеликів, свинцевоважкі ноги, котрими ніяк не дійти до луки, щоб упасти в траву. А небо напнуте, як простирадло: так само цупке, непроникне, і за ним щось мусить бути, але навряд чи інше небо. Нам належить хіба одне, що рухається і не рухається над головою, що є водночас мить і вічність, цілість і частка земного володіння.