(штовхає її під бік)
Я нічого не прошу!
Перший музика
То якої вам заграти?
Перша дівчина
Якщо можна, про любов...
Друга дівчина
...нещасливу.
Перший музика
Є дуже багато таких пісень.
Друга дівчина
Ну, ось ця: «Стара печаль моя, стара...» Або цю, що співає Вахтанг Кікабідзе: «Проводы любви».
Перша дівчина
Є ще одна гарна пісня, забула тільки, як вона зветься. Там є такі слова: «І нічого вже не знає про розлуку».
Третій музика
Ніч надворі. Найзапекліші п’яниці й веселуни сплять покотом. У цей час відбувається інше весілля, весілля зірок у недосяжній височині. Ще не скоро листопадовий світанок. Сплять натомлені музики, яких чекає завтра багато роботи. Вони не бачать, як шаленіють зірки у чорному небі, як плавляться від пристрасті. Розпечені краплі спадають золотим сім’ям у земну родючу скибу.
Тільки в зоряну ніч земля й небо наближаються одне до одного, навіюючи людям химерні сни.
Та хто зараз вірить у сни?
Лише покровителі квітів, котрі, щоб жити, мусять вірити у красу.
1984 — 1987 pp.
ТРАГІЧНІ ОПОВІДАННЯ
Вертеп
Якраз на святвечір чоловік, жінка і їхній маленький хлопчик їхали на село. До автобуса набилося повно людей, але жінці з дитиною дали місце, і вона, притуливши до себе заспаного синка, тішилася думкою, що вже скоро буде у мами, а там їй найліпше. Чоловік відійшов далі, й жінка повсякчас озиралася на нього й жалібно всміхалась. Ледве допросилася, щоб відвіз її додому. А тепер хмурився і дивився в темне вікно. Хтось тихенько заколядував:
А мама ж її знає повно старих колядок, таких гарних, що аж плакати хочеться. І десь поставила зараз в куті «діда», засвітила по всій хаті, аби видно було при святій вечері.
Ігорчик розчервонівся, і вона розстебнула його пальтечко. Добре, що спить. Дома вона його погодує. Хай поп’є молочка тепленького з-під корови, бо на тому магазинному навіть сметана не всідається. Їхали люди з її села, і вона занепокоїлась: а як подумають, що вона з чоловіком погано живе, бо він оно стоїть віддалік, ніби чужий. На третьому селі стало вільніше, але чоловік і не думав підійти. Уже місяців зо три він і дивитися на неї не хоче, а дитину бере на руки, мов чужу. Вона вже боялася до нього обзиватись, щоб не вилаяв, але з неї досить того «відстань», аби всю ніч проплакати. Якби хто раніше їй передрік, що чоловік не схоче на неї глянути, а вона буде терпіти, то, певно, плюнула б йому межи очі. А тепер сама винна.
Як уже йшли сковзкою дорогою до хати, Ігор прокинувся й заплакав. Вона ніби аж зраділа, защебетала до дитини і подумала, що то все пусте: у неї є Ігорко, а чоловік її не має нікого.
Та хіба дитина — то вже твоє? Он її мама... Тато вмер ще три роки тому, і ненька геть сама лишилася на господарстві. А вона, дочка, — в місті. Мама туди не хоче, каже: «Я ще годна робити і вам помагати». Коли в декреті була, охоче з дитиною пожила б в селі, але ж чоловіка треба годувати та обпирати. І хоч плач, хоч скач, а вона вже відірвалась.
— Йой, мої діточки приїхали! Хотіла до автобуса вийти, але воду на пироги поставила. Сідайте, дорогі мої гостоньки, до святої вечері!
І вже тільки до Ігорчика, тільки до внука. Побавила його, а тоді дочка понесла в другу кімнату — присипляти. Зять сидів за столом байдужий до всього на світі, навіть не глянув на жінку, коли та вернулася й сіла коло нього.
Мати урочисто змовила молитву, та очі її лишилися сухими, хоч за звичаєм поставила для тата келишок на тарілці.
— Їжте кутю, всього беріть. Чого такі сумні, чи не посварились?
— Ні, — видушила з себе жінка. — Тобі здається.
— Боронь боже, аби ви сварились. Дитинка ж оно дивиться... Я би того не пережила, якби моя донька була нещасна. Цілий вік набідилася з твоїм татом, цілий вік терпіла.
Мати похитала головою та й пішла по вареники.
— Я завтра в першу зміну. Мушу їхати, — сказав чоловік. То була неправда. Жінка промовчала, але сльози самі закапали в тарілку. Чоловік схопився за цигарку: