Хлопець гикнув, ковзнувши рукою по полірованій шафі, на яку годі було обіпертися, бо вона сама ледве трималась на трьох ніжках.
— Якого ще Мойсея Ароновича?
— Від того самого! — дав цілком вичерпну відповідь гість і впав на ліжко, що стояло до нього найближче. Пружини розпачливо зойкнули. Та дарма — хлопець уже захропів.
Петро встав, пішов до дверей, щоб витягти з них ключа, яким п’яний відчинив кімнату. Потім довго стояв коло вікна, дивлячись на освітлену безлюдну вулицю. Він зовсім не сердився на несподіваного візитера. Все-таки це жива істота, яка теж потребує даху над головою.
Прокинувся вже вранці, пізніше за нічного приблуду, котрий встиг поснідати рештками Петрової вечері й зараз запалював цигарку, теж не свою.
— Слухай, — озвався Петро, трохи ніяковіючи від прискіпливого погляду незнайомця, — до мене тут кожного ранку приходить комендантша, то краще вибратися звідси завчасно.
— А сьогодні неділя, — незворушно заявив той. — Та й став би я лякатися якоїсь баби.
На те Петро тільки здвигнув плечима і почав одягатися. Однак не втримався від шпильки:
— Не твердувато було спати?
— Така наша служба.
— Що? — Петра пересмикнуло. — Цікаво...
— Можливо. До речі, де тут у вас буфет?
— Нема у нас буфету. Канікули.
— І похмелитися не завадило б... Ти знаєш, геть забув, що пив, з ким пив і де пив.
— А як сюди втрапив?
— Інтуїція! Ну, що п’яний прийшов, не дивуйся: перший раз заступаю на службу. Треба було відзначити...
— Що, диплом одержав?
— Начебто. Підкріпимось як слід, а тоді побалакаємо. Я побіжу в гастроном, а ти подбай про сервіровку...
Петро змів крихти, виніс на кухню порожню банку, помив у холодній воді виделки і склянки. І тут трапилося щось незвичайне. Замість затоптаної підлоги хлопець відчув під ногами асфальт, змитий водою із поливальних машин. В очі бризнуло сліпуче сонячне проміння. Руку відтягував важкий поліетиленовий пакет з намальованим задом, обтягнутим джинсами. Він обійшов урну з сміттям і наблизився до дверей гуртожитку. Пакет мало не вислизнув із рук, коли піднімався по сходах. В очах знов потемніло...
— А ось і я! — відчинив ногою двері гість. — Зараз похмелимось і підживимось.
І обережно поклав на стіл повний пакет із зображенням джинсового заду.
— Ага, — багатозначно мовив він, завваживши дивний вираз на обличчі Петра, наче той щойно побував у приємному товаристві гримучих змій. — Бува й таке. Як каже наш шановний Мойсей Аронович: «Все треба зважити і вибрати найоптимальніший варіант».
— А що говорить Мойсей Аронович ще? — зловісно процідив Петро.
— Ну, наприклад, що наша фірма гарантує особисту безпеку, — безтурботно базікав гість, відкорковуючи пляшку столового білого.
— А після смерті гарантує пекло?
— Фе! Вчора ти образив шановного Мойсея Ароновича, звинувативши його в нечистих намірах, але я ображати себе не дозволю. Сьогодні ж напишу заяву на звільнення!
— Пиши.
— От і напишу! Працювати з людиною, котра сумнівається в твоїй моральній чистоті й благородних намірах, суперечить принципам нашої фірми...
— Та ну тебе! — махнув рукою Петро. — Які ж бо ви всі делікатні... Не сердься. Я дуже озлобився останніми днями. Розумієш, з гуртожитку женуть, грошей нема, направлення на роботу в глушину. Хай мені вибачить Мойсей Аронович за безтактність. Чудне якесь вино: дешеве, а смачне. До речі, де ти його дістав так рано? А суху ковбасу? Її в гастрономі зроду-віку не було.
— Дрібниці! Їж і пам’ятай, що я дуже амбітний чоловік і терпіти не можу підозрінь. Давай вип’ємо за співробітництво...
— Давай, — легко згодився Петро.
Коли з сніданком покінчили, незнайомець позіхнув:
— Час їхати додому...
— Ти вже їдеш?
— Та ні, ти. Ось гроші на квиток, встигнеш на 12.10. Ковбасу, шпроти й цукерки відвезеш на гостинець.
— А де тебе шукати?
— Сам знайдуся. Чекай!
Петро з’явився додому уже не такий, як раніше, але ніхто цього не помітив: ні мама, ні тато, ні надзвичайно чутливий до змін погоди і настрою песик Герцик. Останній негайно домігся, щоб його відв’язали, зробив коло сусідськими городами, толочачи цибулю й полуниці, і нарешті всівся перед ганком, чатуючи на Петра, котрий мусив сьогодні піти з ним погуляти. Так вони й зробили. Скупались у річці, а до лісу пішли через поле, засіяне травою, яку з дня на день мали косити. Незчулися, як наблизився вечір. Нагулявшись донесхочу, Петро влігся у траві, що аж кишіла комашнею, і спробував тверезо оцінити ситуацію, в яку потрапив.