Від доторку вона скривилася. В денному світлі хлопчик був нестерпно потворний.
Він заговорив знову. Розтулив рота, показував, ніби щось звідти вилітає.
Міс Феллоуз усе збагнула й запитала тремтячим голосом:
— Ти хочеш, щоб я заспівала?
Хлопчик не казав нічого, лише дивився на її рот.
І непевним, напруженим голосом міс Феллоуз завела пісеньку, яку вона співала вночі, а потворний хлопчик усміхнувся. Він незграбно похитувався майже в такт мелодії, відтак в горлі в нього забулькотіло, що могло бути доісторичним попередником сміху.
Міс Феллоуз подумки зітхнула. Є в музиці чари, що тамують дике серце. Це могло б допомогти…
— Почекай-но, — сказала вона. — Дозволь мені дати собі лад. На одну хвилиночку. Потім я приготую тобі сніданок.
Вона прибралася швидко, постійно пам’ятаючи, що над нею немає стелі. Хлопчик залишався в ліжку і стежив за нею, коли вона з’являлася в полі його зору. Тоді вона посміхалася йому, і махала рукою. Аж ось він відповів на помах, і вона відчула, що це її приємно вразило.
— Хочеш вівсянки з молоком? — нарешті запитала вона.
Кухарювання зайняло якусь хвильку, після чого вона поманила його рукою.
Чи то він зрозумів жест, чи привабив його запах, міс Феллоуз не знала, але він покинув ліжко.
Вона спробувала навчити його користуватися ложкою, але він злякано відсахнувся. (Маю час, подумала вона). Обмежилася наукою підносити чашку своїми руками. Він зробив це досить незграбно й страшенно поналивав, але більшість їжі таки потрапила в шлунок.
Молоко цього разу вона подала у склянці, й хлопчик заскиглив: отвір був замалий, аби впхати у нього обличчя. Вона притримувала його руки, притискаючи їх до склянки, змушуючи нахиляти посудину і притуляти до губів.
Він знову порозливав, одначе більша частина молока знову потрапила в шлунок, а вона призвичаїлася, що її обхлюпують.
Туалетна кімната, на її подив і полегкість, завдала менше прикрощів. Він розумів, чого від нього хотіли.
Вона стала поплескувати його по голівці, примовляючи:
— Гарний хлопчик. Розумний хлопчик.
І на превелику втіху міс Феллоуз, хлопчик усміхався. Коли він усміхається, подумала вона, то виглядає цілком стерпно. Далебі!
Під обідню пору з’явилися панове з преси.
Вона тримала хлопчика на руках, а він полохливо тулився до неї, поки репортери крізь відчинені двері обстрілювали їх своїми камерами. Метушня налякала хлопчика, і він зайшовся плачем, але тільки хвилин за десять міс Феллоуз дозволили піти й віднести хлопчика в прилеглу кімнату.
Знову вона з’явилася — крешучи очима блискавиці, — вийшла з приміщення (вперше за вісімнадцять годин) й зачинила за собою двері.
— Гадаю, з вас досить. Мені ще доведеться помучитися, щоб його заспокоїти. Забирайтеся геть!
— Звичайно, звичайно, — сказав добродій з «Таймс Геральд». — Це справді неандерталець чи якась липа?
— Запевняю вас, — несподівано звідкілясь із-за тлуму почувся голос Госкінза, — що це ніяка не липа. Дитина — автентичний гомо неандерталенсіс.
— Це хлопчик чи дівчинка?
— Хлопчик, — коротко поінформувала міс Феллоуз.
— Мавпич, — уточнив джентльмен із «Ньюс». — Ось що нам показують. Мавпича. Як він поводиться, нянечко?
— Він поводиться так, як маленький хлопчик, — відрізала зачеплена за живе міс Феллоуз, — і ніякий він не мавпич. Його звати… Тімоті, Тіммі… І його поведінка цілком нормальна.
Ім’я Тімоті вона назвала зопалу. Перше, що спало їй на думку.
— Мавпич Тіммі, — сказав пан з «Ньюс», і, як виявилося згодом, під іменем Мавпич Тіммі дитина стала відомою світові.
Пан з «Глобуса» звернувся до Госкінза з запитанням:
— Док, що ви збираєтесь робити з мавпеням?
— Мій первісний намір здійснився, — знизав плечима Госкінз, — я довів, що його можна перенести у наш час. Проте антропологи, гадаю, будуть вельми зацікавлені, а також і фізіологи. Тут у нас, як-не-як, перебуває істота на межі становлення людини. Від неї можна багато дечого довідатися про нас самих і про наше походження.
— Скільки ви його триматимете?
— Доки потреба у площі не перевищить потреби в ньому. Напевно, довгенько.
Пан із «Ньюс» попросив:
— А ви не винесли б його сюди, щоб ми встановили субефірні камери і організували репортаж як годиться?
— Даруйте, але дитину не вільно пересувати поза межі «Стасіса».
— Власне, що таке «Стасіс»?
— А-а, — Госкінз дозволив собі одну зі своїх скупих посмішок. — Пояснення, панове, забрало б забагато часу. В межах «Стасіса» не існує часу в нашому розумінні. Оці приміщення лежать усередині невидимої бульбашки, яка, властиво, не належить до нашого Всесвіту. Саме тому стало можливим вилучити дитину з часу, як ми це й зробили.