— Омнілокс слухає.
— Мене звуть Брег, — сказав я. — Халь Брег. Здається, на моє ім'я у вас відкрито рахунок… Я хотів би знати, скільки там є?
Щось клацнуло, й інший, тонший голос промовив:
— Халь Брег?
— Так.
— Хто відкрив рахунок?
— Космофлот. Космічний флот на клопотання Планетологічного інституту і Космічної комісії ООН, але це було сто двадцять сім років тому…
— У вас є якийсь документ?
— Ні, тільки посвідка з Адапту на Місяці від директора Освама…
— Усе гаразд. На вашому рахунку двадцять шість тисяч чотириста сім ітів.
— Ітів?
— Так. Чи є у вас ще якісь побажання?
— Я хотів би одержати трохи гро… тобто ітів.
— У якому вигляді? Може, ви бажаєте кальстер?
— Що це таке? Чекова книжка?
— Ні. Ви зможете одразу ж платити готівкою.
— Так? Гаразд.
— На яку суму відкрити вам кальстер?
— А хіба ж я знаю… П'ять тисяч…
— П'ять тисяч. Гаразд. Прислати вам до готелю?
— Так. Хвилиночку, я забув, як називається цей готель.
— Це не той, з якого ви дзвоните?
— Той.
— «Алькарон». Зараз пришлемо. Дозвольте одне запитання: ваша права рука не зазнала яких-небудь змін?
— Ні… А що?
— Нічого. Бо коли б це сталося, ми повинні були б змінити кальстер. Зараз ви його одержите.
— Дякую, — сказав я, кладучи трубку. Двадцять шість тисяч… Скільки це? Я поняття не мав. Щось замугикало. Радіо? Ні, це був телефон. Я зняв трубку.
— Брег?
— Так, — відповів я. Серце моє тьохнуло, але тільки раз. Я впізнав її голос. — Звідки ти довідалася, де я? — запитав я, бо вона раптом замовкла.
— 3 Інфору. Брег… Халь… слухай, я хотіла тобі пояснити…
— Не треба нічого пояснювати, Наїс.
— Ти гніваєшся? Але ж зрозумій.
— Я не гніваюсь.
— Халь, справді? Прийди до мене обов'язково сьогодні. Прийдеш?
— Ні, Наїс. Скажи, будь ласка, скільки це — двадцять з чимось тисяч ітів?
— Як то — скільки? Халь… ти повинен прийти.
— Ну… скільки на них можна жити?
Скільки схочеш, адже життя нічого не коштує. Але облишимо це. Халь, коли б ти схотів…
— Зачекай. Скільки ітів ти витрачаєш на місяць?
— Різно буває. Іноді двадцять, іноді п'ять або й нічого.
— Ага. Дякую.
— Халь! Послухай-но!
— Слухаю.
— Не треба забувати того…
— Нема чого забувати, — відповів я, — бо нічого не було. Дякую тобі за все, Наїс.
Я поклав трубку. Життя нічого не коштує? Це мене зараз найбільше цікавило. Чи це означає, що є ще якісь речі, якісь послуги — задарма?
Знову телефон.
— Брег слухає.
— Говорять з відділу обслуговування. На ваше ім'я Омнілокс прислав кальстер. Посилаю його нагору.
— Дякую. Алло!
— Слухаю.
— Чи за номер треба платити?
— Ні.
— Нічого?
— Нічого.
— А чи… в готелі є ресторан?
— Так, є чотири. А може, ви бажаєте поснідати в номері?
— Добре, а чи… за їжу треба платити?
— Ні. Кальстер уже у вас. Сніданок зараз буде.
Робот відключився, і я не встиг його запитати, де маю шукати той кальстер. Я навіть не уявляв, як він виглядає. Підвівшись з-за письмового столу, який одразу ж склався і зник, я побачив щось на зразок пюпітра, що виростав поряд з дверима просто зі стіни: на ньому лежав загорнутий у прозорий пластик плоский предмет, схожий на невеличкий портсигар. З одного боку на ньому були віконечка через які виднілися цифри 1100, 1000. Внизу я помітив дві малесенькі кнопки: одиниця і нуль. Я здивовано розглядав цю річ, аж поки не зрозумів, що сума 5000 зашифрована двійковою системою. Я натиснув на одиницю, і на долоню мені випав маленький пластиковий трикутник з відбитою на ньому цифрою «1». Іак, значить, це була своєрідна машинка для карбування грошей до суми, позначеної у віконцях. Число вгорі зменшилося на одиницю.
Я одягся і зібрався вже вийти, коли згадав про Адапт. Подзвонив туди й розповів, що не міг знайти їхньої людини в Терміналі.
— Ми вже непокоїлися, — відповів жіночий голос, — але вранці довідалися, що ви зупинилися в «Алькароні»…
Вони знали, де я. Чому ж не розшукали мене на вокзалі? Хіба що навмисне: я мусив блукати, щоб зрозуміти, яким недоречним був мій «бунт» на Місяці.
— У вас чудово організована інформація, — люб'язно відповів я, — Поки що я оглядатиму місто. Завітаю до вас пізніше.
Я вийшов з номера; срібні рухомі коридори пливли разом із стінами — це було для мене новиною. Я поїхав ескалатором униз, минаючи один за одним поверхи, на кожному з яких були бари — один з них зелений, ніби занурений у воду; кожен ярус мав свій домінуючий колір — срібло, золото, що мене стомлювало дедалі більше. Це після одного лише дня! Цікаво, що їм це подобається. Дивні смаки. Але я згадав і нічний вигляд Термінали.
«Треба б трохи екіпіруватися», — подумав я і вийшов на вулицю. День був похмурий, але хмари — білі; вони пливли високо, крізь них часом проглядало сонце. Лише тепер з бульвару, серединою якого тягнувся подвійний ряд велетенських пальм з рожевим, мов язики, листям, я побачив панораму міста. Будинки стояли окремими островами, зрідка здіймався в небо хмарочос, як застиглий неймовірно високий струмінь. Напевно, висота цих споруд вимірювалася кілометрами. Я знав (хтось казав мені про це ще на Місяці), що тепер їх уже не будують: висотна гарячка припинилася відразу ж після спорудження перших таких будинків. Ці конструкції залишилися як пам'ятки певної архітектурної епохи. Вони скидалися на темно-буро-золоті, чорно-білі з поперечними смугами, або й просто срібні труби, що служили для підпирання чи вловлювання хмар; а посадочні майданчики з трубчастими підпорами, які виступали з них на тлі неба, нагадували етажерки.
Незрівнянно красивішими були нові безвіконні будинки з художньо оздобленими стінами. Усе місто поставало перед очима як гігантська виставка мистецтва, демонстрація робіт майстрів кольору й форми. Не можу сказати, щоб мені подобалось усе, що прикрашало ці двадцяти- і тридцятиповерхові фасади, але, мабуть, за минулі майже сто п'ятдесят років я трохи відстав від моди. Найкращими видалися мені будинки, розділені навпіл садами (можливо, то пальмарії). Тому що стіни цих висотних садів були зі скла, здавалося, ніби верхня половина споруди висить у повітрі. Це створювало ефект легкості, а приємно несиметричні стрічки кучерявої зелені служили своєрідною оздобою будинку.
Бульварами, вздовж тих м'ясистих пальм, які мені зовсім не подобалися, пливли дві річки чорних автомобілів. Я вже знав, що вони називаються глідерами. Над будинками з'явилися інші машини, літаючі, але це не були ні гелікоптери, ані літаки. Формою вони нагадували застругані з обох кінців олівці.
Людей на тротуарах було значно менше, ніж у цьому ж місті понад сто років тому. Значно розвантажено рух, особливо пішохідний, можливо, завдяки цьому збільшенню кількості рівнів, бо й під містом, на яке я зараз дивився, розташувалися його нижчі, підземні яруси з вулицями, площами, крамницями. Наріжний Інфор, наприклад, повідомив мене, що покупки найкраще зробити на рівні Сереан. То був якийсь геніальний Інфор, а може, і я вже зробив успіхи; в усякому разі, я одержав пластикову книжечку, яка мала чотири розкладні сторінки з картами міського сполучення. Досить торкнутися пальцем видрукуваної сріблом назви — вулиці, рівня, площі — і одразу ж на плані спалахували лінії усіх потрібних маршрутів. Можна також їхати глідером. Або растом. І нарешті — йти пішки: саме тому й було тут чотири карти. Проте я вже переконався, що пішохідні мандрівки (навіть рухомими тротуарами і ескалаторами) забирали іноді не одну годину.
Сереан — це був десь третій рівень. І знову мене вразив вигляд міста: вийшовши з тунелю, я опинився просто неба на вулиці, осяяній сонцем, хоч чекав зустріти підземелля. Посеред майдану росли великі пінії, вдалині голубіли смугасті хмарочоси, а на протилежному боці, за невеликим басейном, де хлюпалися у воді діти, катаючись на кольорових велосипедах, стояла облямована рядами пальм біла багатоповерхова будівля з дивовижним куполом, що виблискував, як скло. Я пошкодував, що нема кого запитати про цю споруду, але раптом згадав, а вірніше мені дав знати про це шлунок, що й досі не снідав, зовсім забув про сніданок, який мав одержати в номері, і, не дочекавшись його, вийшов. Можливо, у робота з відділу обслуговування щось заїло.