Коли чужі пішли геть, родина на скору руку приготувала невеличку холодну вечерю. Запах тютюну і кави розігнав слабкі пахощі росного ладану.
Ранкові і вечірні газети віддано брехали; вихваляли майже надприродну пам’ять дочки героя, яка є «красномовним архівом ста років аргентинської історії». Хулія хотіла показати їй ці замітки. Старша пані лежала у сутіні нерухомо, із заплющеними очима.
Температури у неї не було; лікар оглянув її і заявив, що з нею все гаразд. Через кілька днів вона померла. Нашестя тлуму, незвичний шарварок, фотоспалахи, промова, мундири, нескінченні потиски рук і шумливе шампанське прискорили її кончину. Можливо, вона подумала, що це вдерлася Масорка[14].
Я◦думаю про загиблих при Серро-Альто, думаю про забутих чоловіків з Америки та Іспанії, які загинули під копитами коней; думаю, що, мабуть, останньою жертвою того юрмища списів у Перу через сторіччя стала старенька пані.
Поєдинок
Хуану Освальдо Вівіано
Генрі Джеймс — чию творчість для мене відкрила одна з моїх двох головних героїнь, сеньйора де Фіґероа — либонь, не погребував◦би цією історією. Він присвятив◦би їй понад сто сторінок іронії та ніжності, прикрашених складними і сумлінно двозначними діалогами. Цілком імовірно, він додав◦би якийсь мелодраматичний штрих. Суть не змінило◦би інше місце дії: Лондон чи Бостон. Це сталося в Буенос-Айресі, і тут я його залишу. Я◦обмежуся коротким викладом подій, бо їхній повільний розвиток і світське середовище чужі моїм літературним звичкам. Диктувати цю розповідь для мене є скромною і побічною пригодою. Я◦мушу попередити читача, що окремі події є менш важливими, ніж ситуація, що їх спричиняє, і характери.
Клара Ґленкерн де Фіґероа була величавою, ставною і вогненно-рудою. Не так розумна, як тямуща, вона не була талановитою, але могла оцінити обдарування когось іншого і навіть іншої. В її душі була щирість. Вона раділа змінам; можливо, тому скільки подорожувала. Знала, що оточення, в якому їй випало жити, є іноді довільним набором ритуалів і церемоній, але ці ритуали справляли їй приємність і вона виконувала їх із гідністю. Дуже молодою батьки видали її заміж за доктора Ісідро Фіґероа, який був нашим послом у Канаді і врешті-решт зрікся цієї посади, посилаючись на те, що в епоху телефону і телеграфу посольства є анахронізмами і становлять зайвий тягар. Це рішення настроїло проти нього всіх колег; Кларі подобався клімат Оттави — зрештою вона була шотландського походження — і обов’язки дружини посла не були осоружними, та їй і не снилося перечити. Невдовзі після того Фіґероа помер; Клара, по кількох роках вагань і внутрішнього пошуку, цілком віддалася малярству, мабуть, спонукав її приклад подруги, Марти Пісарро.
Характерним для Марти Пісарро є те, що, говорячи про неї, всі◦би назвали її сестрою блискучої Неліди Сари, заміжньої, а тепер розлученої.
Перед тим як обрати пензель, Марта Пісарро розглядала як альтернативу літературі. Вона могла дотепно висловлюватися французькою — то була мова, якою вона зазвичай читала; іспанська для неї так і залишалася простим домашнім начинням, як ґварані[15] для сеньйор з провінції Корр’єнтес. Часописи зробили доступними для неї сторінки Лугонеса і мадридця Ортеґи-і-Ґасетта; стиль цих майстрів підтвердив її підозру, що мова, на яку її було приречено, є менш придатною для висловлення думок чи пристрастей, ніж для пустого марнослів’я. Про музику вона знала тільки те, що має знати кожна людина, яка, як і належить, ходить на концерти. Родом вона була із Сен-Луїса; свою кар’єру почала зі скрупульозних портретів Хуана Крісостомо Лафінура і полковника Паскуаля Прінґлеса, які очікувано придбав тамтешній музей. Від портретів місцевих героїв вона перейшла до старих будинків Буенос-Айреса, чиї скромні патіо вона окреслила скромними барвами, без грубої сценографії, якою наділяють їх інші. Хтось — і це точно була не сеньйора де Фіґероа — сказав, що все її мистецтво живиться творами генуезьких майстрів дев’ятнадцятого сторіччя. Поміж Кларою Ґленкерн і Нелідою Сарою (якій, як кажуть, доктор Фіґероа якось упав в око) завжди існувало деяке суперництво; можливо, Марта була знаряддям у поєдинку між ними двома.
14
Масорка — терористична організація, яка існувала в Аргентинський конфедерації під час правління Хуана Мануеля Росаса.