— Ти щасливий?
— Так! Я щасливий, що не став злим, що житиму без ненависті й страху, що збагнув своє місце на землі. В цій жмені колгоспного зерна, — Орлток розтулив перед Уляною широку долоню з насінням пшениці, — в цьому-от виявилось справді більше змісту, ніж у всій фашистській історії. Ти помітила, як сіють?
— Помітила.
Орлюк глянув на сіячів. — Ось він іде «над війною, наш народ». Це безсмертні слова твого батька. Яка битва може зрівнятися з цією картиною!
Старі сіячі, жінки, підлітки й фронтова бригада Романа йшла цепом і, засіваючи поле бою зерном, гомоніли про своє:
— Ну, рука вже, кат з нею, мені не шкода, — казав Платон Бернигора, сіючи правою.
— А що жаліть? — спитав Сорока.
— Еге ж. А от за чим жалкую, що не став героєм.
Не вийшов!
— Боявся, чи що? — спитав Роман.
— Раз, що боявся, а друге, й головним чином, якось не щастило. Було підвернеться, ну, явно геройський результат, вже й почнеш було таке, що потім і здумати страшно. Коли — беркиць! Прокинувся — госпіталь! З очей далі — з серця геть: ріжуть!
— Точно.
— Потім повернешся в частину, ніхто заслуги визнавати не бажає: нові всі! Нема справедливості!
— Точно.
За сіячами йшли з боронами інваліди й школярі-підлітки. За ними поспішали ледве видні з борозни босі ясноголові герої майбутніх безкровних битв за перебудову природи, а вже за цими героями, кінець трудового походу, метушились галич та гайвороння.
Раптом відчайдушний зойк примусив усіх озирнутись.
— А, боже ж ти мій! Кинь, кинь, щоб ти луснуло! Ой рятуйте!.. — Антоніна бігла за своїм п'ятирічним онуком Василиком. Спостигнутий цим скриком, Васи-лик відразу ж подався навтіки від баби. Велика батьківська шапка насунулась йому аж на ніс і заважала бачити. Але Василик не падав і біг прудко, притримуючи лівою рукою штаненята. В правій руці була в нього велика граната, яку він знайшов у борозні.
— Кинь, кидай, кажу, щоб тебе об землю кидало!
— Не кидай!
— Кидай!
— Не кидай! Уб'єшся! — гукнув Орлюк і побіг навздогін за хлоп'ям.
— Переймайте його!
— Ах, сучий сині Уб'єшся к чортам! Антоніно! Тікай, не підходь до нього! — гукали сіячі, поспішаючи навперейми й навздогін бомбометателю.
Василик перелякався.
Така сила грізних вигуків остаточно збила його з пантелику. Він біг щодуху, але гранати не кидав. Вискочивши з борозни, він подався полем до «тигрів», де грали діти.
— Стійі Не пускайте його до дітей!
Уляна не зразу зрозуміла, що трапилось з хлопцем. Потім вона помітила в його руці гранату й, жахнувшись, з криком кинулась наздоганяти Орлюка.
— Іване, Іване, вернись! Не підходь!.. Іване!
Василик біг якраз навстріч Орлюкові. Але, почувши крик учительки, він крутнув назад і потрапив у полон до бабусі.
Антоніна зразу ж кинула далеко геть гранату. Коли граната вибухнула, звеселивши все поле, Антоніна почала старано вибивати дурощі з Василика. Скривджений Василик заплакав великими дитячими сльозами.
Плакала й Уляна. Їй хотілось припасти до Іванових грудей, але вона соромилась, бо ж кругом були люди.
— Улю, що з тобою? — здивувався Орлюк. — Ти ж у бої ходила!
— Іваночку, то зовсім інше, — посміхнулась Уляна крізь сльози. — То війна, а це життя.
Незабаром Орлюк попрощався з селом і молодою дружиною. Ще цілий рік життя і смерть розкривались перед ним у битвах, перед якими мерхли всі битви, на які будь-коли спроможна була людина. І людина перемогла.
Він стояв біля Бранденбурзької брами. Перед ним проходили незчислимі ряди його товаришів, і він бачив над їх головами сяйво матерніх благословень Батьківщини.
1944-1945 рр.
--- КІНЕЦЬ ---
У *.txt форматував Віталій Стопчанський
Файл взято з е-бібліотеки www.chtyvo.org.ua