Одного вечора, коли від самого ранку нудно сіявся дощ, а в палаці було майже безлюдно, Ґендзі сидів біля світильника у своєму, як ніколи, тихому службовому приміщенні й переглядав книжки. То-но цюдзьо, його нерозлучний приятель, вийняв з шафки, що стояла поблизу, різнокольорові аркуші паперу й, видно, дуже захотів їх почитати.
«Ну що ж, покажу тобі лише ті, які чогось варті. Бо є також нікудишні», — зважився Ґендзі.
«Саме ті, які ти вважаєш нікудишніми, я хотів би прочитати. Звичайних я, недостойний, переглянув чимало, коли сам обмінювався листами. Як на мене, найцікавішими є саме ті, що написані в мить роздратування або надвечір в очікуванні зустрічі», — настирливо наполягав То-но цюдзьо.
Звичайно, Ґендзі міг бути абсолютно спокійним, бо листи, якими понад усе дорожив, він зберігав не в цій убогій шафці, а заховав напевне подалі від чужих очей, тож не заперечував, коли приятель узявся переглядати решту. «О, які вони в тебе різні! — сказав То-но цюдзьо і почав допитуватися: — Цей від такої-то?.. А от цей?..» Вражений тим, як товариш іноді вгадував авторку листа, а іноді сумнівався у своїх здогадах, відбуваючись небагатьма малозначущими словами, Ґендзі повернув листи у шафку.
«Мабуть, і ти назбирав їх силу-силенну, — сказав він. — От хотілося б на них поглянути! Тоді я з радістю відкрив би для тебе цю шафку».
«Навряд чи в мене знайдеться щось вартісне, — заперечив То-но цюдзьо. — Останнім часом я нарешті зрозумів, що немає на світі жінки без вад, яка була б у всьому самою досконалістю. Гадаю, є чимало жінок, начебто здатних на глибокі почуття, що вправно орудують пензликом, щоб написати листа, і вчасно дають доречну відповідь, але, правду кажучи, якщо шукати серед них досконалу, то жодна не витримає випробування. Як це не прикро, але більшість з них переоцінює свої здібності й принижує чужі. Буває й так, що дівчина, яка і вдень, і вночі перебуває під незмінною опікою батька й матері, що хочуть забезпечити їй гідне майбутнє, лише завдяки хвалебним чуткам про свої приховані чесноти збуджує зацікавлення до себе. Вона, молода, вродлива й простодушна, ще не обтяжена домашніми обов’язками, може дечого навчитися в людей і, природно, зосередившись на якомусь одному виді мистецтва — музиці чи поезії, — досягти високого рівня. Домашні, розводячись про неї, приховують її вади й всіляко прикрашають чесноти, але хіба можна безпідставно, наздогад, зневажливо питати: «Та невже це правда?». Однак, на жаль, коли зустрінешся з нею, щоб розвіяти такі сумніви, обов’язково розчаруєшся».
Вражений його обізнаністю, Ґендзі почувався ніяково — можливо, готувався доповнити почуте своїми висновками. Тож, усміхаючись, запитав:
«А взагалі бувають жінки без жодних обдарувань?»
«Звичайно, бувають, але кого вони можуть привабити? Жінок нікчемних, нічого не вартих, так само мало, як і тих, яких вважають бездоганними, вершиною досконалості. Дівчата, що за народженням належать до високого стану, батько-мати дбайливо доглядають і часто приховують від чужих очей їхні вади, тож, природно, вони справлятимуть якнайкраще враження. Дівчата у батьків середнього стану мають різні вдачі й нахили, а тому відрізнити їх одна від одної набагато легше. Що ж стосується дівчат низького походження, то про них не варто й згадувати», — відповів То-но цюдзьо з таким виглядом, ніби йому відкрито всі таємниці, а тому Ґендзі поцікавився:
«А як, по-твоєму, за якими ознаками треба відносити людей до одного з цих трьох станів? Адже буває так, що людина благородного походження розорюється, ранг має низький і зводиться на пси. І, навпаки, простолюдин піднімається до рівня вельможі, пишно обставляє свій дім дорогими меблями, обвішує прикрасами й усе турбується, щоб не відстати від інших багатіїв. Тож до якого стану їх обох можна зарахувати?»
І саме тоді для виконання обряду очищення душі й тіла до палацу прибули Сама-но камі, головний конюший лівих стаєнь, й Тосікібу-но дзьо з Церемоніального відомства. Оскільки обидва були добрячими гульвісами й вправними баляндрасниками, То-но цюдзьо, ніби давно чекаючи на них, залучив їх до суперечки про те, кого з жінок до якого стану треба зараховувати. І за розмовою сказали вони чимало такого, що стало для Ґендзі великою несподіванкою.
«Хоч би як високо піднялася людина низького походження, все-таки оточення ставитиметься до неї упереджено, — почав Cама-но камі. — А буває так, що людина благородного роду, позбавлена засобів для існування, з плином часу втрачає довіру й повагу людей, але зберігає гордість навіть у злиднях. Їх обох я зарахував би до середнього стану. Якщо говорити про таких, як дзурьо, чиновників, зайнятих управлінням далеких провінцій, що за службою мають визначений статус, але все-таки між собою трохи різняться, то в наш час з їхнього середовища можна вибрати цілком пристойну дівчину середнього стану. Як на мене, приємне враження справляє не стільки скороспілий вельможа, як придворний четвертого рангу, що не став радником, але заслужив повагу серед людей і живе собі спокійно, втішаючись своєю родовитістю. В його домі панує достаток, а дочки живуть у розкошах і дістають бездоганне виховання. Можна навести чимало прикладів того, як вони, ставши на службу в палаці, досягають несподіваного щастя раніше за інших суперниць».