Якщо головним обов’язком жінки є турбота про чоловіка, то навіщо, здавалося б, їй зацікавлення мистецтвом, розуміння сумовитої краси мінливого світу й здатність показувати свою чутливість з будь-якого, навіть найменшого, приводу? Але хіба краще, якщо вона, немов проста служниця, повсякчас метушиться по дому із заклопотаним виразом обличчя і волоссям, закладеним за вуха, байдужа до враження, яке справляє на людей?
Чи особливо розповідатимеш чужій людині про те, що було на службі, які новини при дворі та у знайомих сім’ях, що сталося доброго чи поганого — словом, про все, що впало в очі та вуха? Ясна річ, хочеться поділитись думками з людиною близькою, здатною вислухати тебе й зрозуміти. А що робити чоловікові такої заклопотаної особи? Він то сміється сам до себе, то плаче, то, розсердившись, подумає: «А чи варто розповідати?» — і відвернеться, посміхнеться своїм думкам або потай зітхне, а дружина тільки розгублено дивиться на нього знизу вгору: «Та що це з ним?» Ну хіба не прикро?
А чому б не взяти дружину по-дитячому простодушну, лагідну і самому зайнятися її вихованням? З нею матимеш чимало клопоту, але почуватимеш, що твої зусилля не даремні. І справді, побачивши таку жінку поряд, на її вади подивишся крізь пальці, бо дуже мила. Але якщо доведеться залишити її на час саму, то наставляєш її, як годиться, однак навіть з найпростішими обов’язками вона не може дати собі ради, бо їй не вистачає розуміння чи то важливої справи, чи то якої-небудь дрібниці. Вкрай прикро від такої жіночої вади. І, навпаки, жінка, зазвичай сувора, неприваблива, може іноді висвітитися з кращого боку», — сказав усезнайка Сама-но камі, але, не дійшовши певного висновку, лише тяжко зітхнув.
«А тепер залишімо осторонь розмову про походження жінки та її зовнішність, — провадив він далі. — Якщо вона не прославилася упертим норовом, а розсудлива і спокійна, то врешті-решт можеш зупинити на ній свій вибір. І якщо, крім того, виявиш у дружини естетичний смак і сердечність, то радій і не старайся прискіпливо вишукувати в ній вади. Якщо в жінки лагідна, миролюбна вдача, то, природно, зовнішня витонченість додасться пізніше.
Бувають жінки, звабливі й боязкі, які хтозна-як терплять образи й прикидаються спокійними й наче безтурботними, а коли вже не можуть стримати накопиченого в серці гніву, вибухають потоком невимовно гірких слів або сумною піснею і, залишивши чоловікові докірливий подарунок на згадку, ховаються від людей в гірській глушині або на дикому морському узбережжі.
Змалку, коли я чув, як служниці читали вголос такі оповідання, то настільки засмучувався, що думав: «Яка це зворушлива історія!» — і навіть плакав. А тепер поведінка таких жінок видається мені легковажною і неприродною. Адже безглуздо раптом, собі ж самій на зло, покидати закоханого в тебе чоловіка, тікати і ховатися від нього, вдаючи, що не знаєш про його ставлення до тебе, бентежити його душу, а себе прирікати на тривале, як саме життя, випробування для того, щоб переконатися в його вірності. Бо, підбадьорена похвалою оточення — мовляв, які в неї глибокі почуття! — вона може навіть постригтися в монахині. Зважившись на такий крок, вона щиро вірить, що її серце зовсім очистилося і ніщо більше не прив’язує її до цього тлінного світу. Але ось хтось із давніх знайомих заходить провідати її зі словами: «О, як жаль... Як ви могли...» Коли вістка про зміну в її долі дійде до чоловіка, який ще не збайдужів до неї, то він розплачеться, про що їй негайно повідомить якась служниця або стара годувальниця: «Чоловік так щиро вас любить, а ви, така молода...» І ось вона сама з жахом обмацує волосся край чола, її охоплює безсилля, а обличчя спотворює нестримний плач. Хоч як вона намагається взяти себе в руки, але не може витримати — сльози все капають і капають, а каяття так її мучить, що, дивлячись на неї, Будда подумав би: «Ні, її душа зовсім не очистилась, а навпаки...» Справді, людина, що відмовилася від світу, але не звільнилася від суєтних помислів, напевне, потрапить на одну з поганих доріг набагато швидше, ніж та, що живе, загрузнувши в мирській метушні. Якщо подружжя скріплене досить міцними зв’язками, закладеними ще в минулому народженні, то чоловікові іноді вдається розшукати й повернути дружину перш, ніж вона прийме постриг, але й тоді хіба не будуть спогади про її вчинок причиною постійного взаємного невдоволення? Хіба не здається вам міцнішим і гідним похвали такий союз, коли подружжя переживають разом погане й добре, намагаються не помічати слабкостей одне одного і прощати мимовільні образи? А от у серцях цієї пари назавжди оселиться тривога, і навряд чи зможуть вони довіряти одне одному.