На побачення з жінкою він вирушав навмисне у старанно зміненому вигляді, в каріґіну[86], й, приховуючи обличчя, відвідував її вночі, коли всі в будинку спали, тому в неї закрадалася зловісна підозра, чи він часом не є перевертнем, як це бувало в старовину? Та оскільки навіть легкий дотик до його одежі свідчив, що це непроста людина, то вона запідозрила: «Напевне, все це затіяв молодий сусід-гульвіса». Але той, здавалось, до всього байдужий, ніби нічого не помічаючи, як і раніше, відвідував їхній будинок, шукаючи власних розваг, тож вона, нічого не розуміючи, поринула у глибоку тривогу: «Що ж усе це означає?»
Не мав спокою також Ґендзі: «А що, як вона своєю піддатливістю приспить мою пильність і раптом кудись сховається, то де я тоді її шукатиму? Цей будинок, здається, лише тимчасовий притулок, з якого вона може переїхати будь-куди і будь-коли...» Звичайно, якби вона втекла, а він не знайшов її, то примирився б з тим, що розвага так швидко минула, але про це й думати не хотів. Ті ночі, коли, уникаючи людської уваги, він відмовлявся від її відвідування, здавалися йому нестерпно тяжкими, тож він подумав: «А чи не перевезти її таємно в садибу на Другій лінії? Якщо люди почнуть пліткувати й виникнуть неприємності, то можна сказати, що так зроду судилося. Що поєднало нас, якщо досі ні одна жінка мене так не вабила?»
«А чи не перебратися нам кудись у затишне місце й спокійно поговорити?» — запропонував Ґендзі. «Все це дивно! Ваші слова приємні, але поведінка не така, як заведено у світі. Мені аж страшно!» — відповіла вона по-дитячому наївно. «Справді, — сказав Ґендзі, всміхаючись. — То хто ж з нас стане лисицею-перевертнем? Просто піддайтеся моїм чарам», — лагідно вмовляв він, і жінка послухалась його — мовляв, нехай так і буде.
«О, яка вона дивовижна особа! Із щирою душею готова виконати будь-яке незвичне, навіть безглузде, моє бажання», — думав Ґендзі й згадав про підозрілу «гвоздику», яку описав То-но цюдзьо тієї дощової ночі, але, розуміючи, що вона мала причину таїтися, не смів її розпитувати. Оскільки не було ознак, що вона може образитися і раптом кудись поїхати, то Ґендзі навіть подумав: «Якби я став рідше її відвідувати, то, можливо, вона змінилася б. А якби знайшов собі нове захоплення, то вона мене ще більше покохала б».
П’ятнадцятої ночі восьмого місяця яскраве місячне сяйво, просочуючись крізь щілини дерев’яної покрівлі, заливало весь дім, а тому незвичайна оселя здавалася Ґендзі ще дивовижнішою. А коли настав досвіток, у сусідньому будинку прокинулися люди й почулися грубі чоловічі голоси: «Ну й холоднеча!» — «А нинішнього року справи будуть геть кепські! Їздити торгувати у провінцію також безглуздо... Жодної надії. Гей, сусіде, ти чуєш?» Такі-от фрази долинали до Ґендзі.
Коли люди вставали до своєї буденної роботи й раз у раз було чути шум та їхні голоси, то жінка почувалася ніяково. Будь-яка самовпевнена, звикла до розкошів особа в такій оселі провалилася б крізь землю від сорому. А от жінка мала таку спокійну вдачу, що не дуже переймалася ні житейськими прикрощами, ні неприємностями, ні відчуттям незручності. Поводилася з такою наївною гідністю, що здавалось, ніби не чула безцеремонної галасливості сусідів, а тому справляла на Ґендзі враження більш приємної людини, ніж якби червоніла від сорому.
Стукотіння ступи, голосніше за страшний гуркіт бога Грому, лунало біля самого узголів’я. «Що за набридливі звуки!» — подумав Ґендзі, але не здогадувався, звідки вони взялися. Знав лише, що вони дивні й дражливі. А було їх безліч. З усіх боків долинав приглушений гул рублів, якими викачували грубий полотняний одяг, по небу з гучними криками летіли дикі гуси — все це разом було важко стерпіти. Вони лежали біля виходу на галерею. Ґендзі відсунув дверцята, й обоє виглянули назовні: у крихітному садку ріс благородний китайський бамбук, і роса на листках блищала так само, як у садибі вельможі. Безладне дзижчання комах у вухах Ґендзі, звиклого до «стрекотіння цвіркуна під стіною»[87], справляло на нього незвичне враження. Його почуття було настільки глибоким, що він мирився з усіма цими незручностями.