В Ооїґімі високе благородство поєднувалося з лагідністю і добродушністю, але, здається, вона була занадто м’якосердою. Дочка пані Цюдзьо поступалася їй витонченістю, крім того, була зовсім ще недосвідченою і боязкою. Однак, якщо додати їй блиску і впевненості, вона цілком буде гідною парою для Каору... Таким чином, сама того не помічаючи, Нака-но кімі вже ставилася до дівчини як старша сестра до молодшої.
Проговоривши всю ніч, вони лягли тільки на світанку. Влаштувавши гостю поруч із собою, Нака-но кімі без особливих подробиць розповідала їй про покійного батька, про довгі роки, проведені в Удзі, і про багато-багато чого іншого. А та, яка завжди мріяла про зустріч з батьком і страждала від неможливості його побачити, слухала її, зітхаючи. Служниці, обізнані з учорашньою пригодою, також не спали.
«Що ж насправді вчора ввечері сталося? — запитала служниця Сьосьо. — Вона така вродлива, що наша пані не зможе її, бідолашну, захистити, якщо принц Ніоу її собі вподобає...»
«Не думаю, що все зайшло так далеко, — відповіла Укон. — Із численних скарг щодо цього годувальниці я зрозуміла, що нічого непоправного не трапилося. Крім того, я чула, як принц, збираючись у палац, невдоволено бурмотів: “Хоч і часто зустрічаю тебе...”{275}».
«А втім, хто знає, може, він навмисне так сказав...»
«Учора ввечері за розмовою з пані дівчина здавалася вельми спокійною і показала, що між нею і принцом справді нічого не сталося». Ось так перешіптувалися служниці, співчуваючи дівчині.
А тим часом, попросивши карету, годувальниця вирушила до намісника провінції Хітаці й усе розповіла пані Цюдзьо. Та від такої новини просто жахнулася. Вона розуміла, що тамтешні служниці, напевне, відсахнуться від її дочки, а сама Нака-но кімі з ревнощів втратить розум. Знала це вона з власного досвіду краще, ніж будь-хто інший. Не тямлячись від хвилювання, пані Цюдзьо надвечір прибула у будинок на Другій лінії. Не заставши принца, вона із спокійною душею зайшла до Нака-но кімі.
«Я довірила вам свою наївну дитину, — сказала вона, — а тепер метаюся від страху, немов колонок. Та й злощасна рідня замучила мене звинуваченнями й докорами...»
«Не така вже вона й дитина, — посміхнувшись, відповіла Нака-но кімі. — Як на мене, у вас немає підстав для занепокоєння. А ваша недовіра ображає мене».
Дивлячись на її прекрасне обличчя, пані Цюдзьо відчула докори сумління. «Що Нака-но кімі думає про той випадок?» — гадала вона, але не могла прямо запитати.
«Я так довго мріяла віддати дочку під вашу опіку, сподіваючись, що в такому разі люди ставитимуться до неї набагато прихильніше. Але й тепер багато чого бентежить мене. Напевне, мені треба було відіслати її в гірський монастир», — і пані Цюдзьо заплакала, а Нака-но кімі з жалю до неї запитала: «Але що ж вас турбує? Якби я холодно ставилася до неї, ваші побоювання, може, і були б виправдані, і хоча тут справді іноді буває людина з вельми поганими схильностями, служниці про це знають і стараються захистити вашу дочку від його домагань. Невже ви в цьому сумніваєтеся?»
«О ні, я не сумніваюся у вашому доброму ставленні до моєї дочки. Хоча ваш батько і не визнав її своєю дочкою, я сподіваюся на вашу підтримку, бо ми й без цього кревно пов’язані...Так чи інакше, на завтра і післязавтра моїй дочці випадає суворе постування, і буде краще, якщо вона проведе ці дні в тихому місці, а потім я знову привезу її сюди», — відповіла пані Цюдзьо і забрала дочку з собою. Нака-но кімі не посміла заперечувати, хоча дуже не хотіла розлучатися зі своєю гостею. Перелякана таким несподіваним поворотом подій, пані Цюдзьо поїхала, майже ні з ким не попрощавшись.
Вона вже давно задумала побудувати невеликий будинок неподалік від Третьої лінії, де можна було б перечекати несприятливий для переїзду час. Будинок справляв непогане враження, але роботи були ще не закінчені, тому внутрішнє оздоблення було досить скромним.
«О, чого тільки не натерпілася я заради вас! У цьому світі, де ніщо не стається так, як бажається, навіть жити довго не хочеться. Якби ішлося тільки про мене, то я готова миритися з принизливим становищем другої дружини провінційного чиновника і провести життя де-небудь у гірській глушині. Знаючи, які безжальні наші родичі, я, попри все, зблизилася з ними. Але я не хочу, щоб через неприємний випадок з вас насміхалися. Тому я і вирішила, що ця убога оселя, про яку ніхто не знає, стане вашим прихистком, аж поки все так чи інакше не владнається...» — сказала наостанок пані Цюдзьо, зібравшись їхати.