А тим часом дівчина{279} нудьгувала у своїй тимчасовій оселі, де навіть зарослий травою сад мимоволі навіював сумний настрій. Люди, які вешталися будинком, спілкувалися грубою східною говіркою, а перед покоями не було квітів, які могли б потішити її душу. Поки минали одноманітні, тужливі дні посеред усього цього запустіння, дівчина з ніжністю згадувала Нака-но кімі. Спадав їй на думку і зухвалий принц. «Що ж він казав тоді? Щось дуже зворушливе...» — думала вона, перебираючи у пам’яті пережите. Їй здавалося, що на ній навіть залишився аромат, яким був просякнутий його одяг.
Невдовзі від пані Цюдзьо надійшов ніжний, сповнений материнської тривоги лист. Читаючи його, дівчина плакала. «Вона так любить мене, так піклується про мене, а я...»
«Я розумію, що Вам нудно жити у такій незвичній оселі, — писала пані Цюдзьо, — але прошу Вас, потерпіть ще трохи».
«О ні, мені зовсім не нудно. Тут так спокійно... — відповіла дівчина. —
Так наївно писала вона, і, читаючи її листа, нещасна мати знову плакала і проклинала себе за те, що довела улюблену дочку до такого непевного становища.
відповіла мати. Ось такими простими, але щирими словами обмінювалися вони.
Пан Каору мав звичку глибокої осені їздити в Удзі. Він, як і раніше, тужив за покійною Ооїґімі, не забуваючи про неї навіть уві сні, а тому, як тільки дізнався, що будівництво гірського храму закінчено, відразу ж вирушив туди. Оскільки він давно там не був, то багряне листя кленів здалося йому надзвичайно прекрасним. На місці розібраної головної частина оселі з’явилася нова велична будівля храму. Згадавши скромне житло покійного Восьмого принца, Каору відчув, як болісно защеміло його серце і промайнула думка, а чи не краще було б нічого не змінювати.
Колись оселя не мала цілісного вигляду: передні покої принца, за своєю суворістю схожі на келію високоповажного монаха, різко контрастували з по-жіночому обставленою північною частиною будинку. Тепер усе, що належало принцові, — плетені ширми та інші прості речі, — було передано до храму, а для нового будинку Каору, не скуплячись на витрати, замовив яскраве оздоблення, що якнайкраще відповідало місцевому колориту.
Зійшовши у сад, Каору довго сидів на камені на березі струмка.
промовив він і, втираючи сльози, пройшов до покоїв монахині Бен, а вона, глянувши на нього, готова була заридати. Присівши на дверну перемичку, він підняв край штори і почав розмову з монахинею, що сховалася за переносною завісою.
«Я чув, що дочка пані Цюдзьо віднедавна перебуває у домі принца Ніоу. Оскільки мені незручно там її відвідувати, то чи не могли б ви нагадати їй про мене?..» — сказав Каору.
«Останніми днями я отримала листа від її матері. За її словами, дочка переїжджає з будинку в будинок, щоб уникнути несприятливого розвитку подій, і тепер начебто живе зовсім сама в якійсь убогій оселі. Звичайно, мати була б рада перевезти її сюди, але це занадто далеко, та й подорожувати по гірських дорогах не легко...» — відповіла пані Бен.
«Тутешні дороги справді лякають усіх, тільки я один знову і знову сюди пробиваюся... Мені не дає спокою думка, що причину моєї прив’язаності до Удзі треба шукати у минулому, — сказав Каору, як завжди, зі сльозами на очах. — Ну, а якщо ви знаєте безпечне місце, де живе тепер ця особа, то передайте їй мого листа, — додав він, — а може, ви б і самі її відвідали?»
«Передати їй ваші слова я можу, — відповіла монахиня, — але добиратися до столиці мені важкувато. Тепер я не буваю навіть у своєї пані{280}».
«Але чому? Головне, щоб ніхто не знав. Хіба, скажімо, монахи-відлюдники з гори Атаґо{281} ніколи не спускалися до столиці? Адже заради допомоги людям можна порушити обітницю, дану Будді».
«Та я ж не здатна рятувати людські душі й, крім того, боюся неприємних пліток, якщо приїду у столицю...» — розгубилася монахиня.