мимоволі промовив сам до себе Каору, і рукава старої монахині відразу промокли до нитки, вкрай обуривши Дзідзю, бо їй здалося, що стара монахиня наче навмисно хотіла зіпсувати майбутній радісний день. Почувши приглушене схлипування монахині, Каору також крадькома заплакав, але, співчуваючи дівчині, сказав: «Коли згадую, скільки разів протягом багатьох років я їздив туди-сюди цією дорогою, то мимоволі проймаюся глибокими почуттями. Встаньте і подивіться на гори. Вони сьогодні особливо прекрасні. Хіба можна весь час мовчати?» Він змусив дівчину підвестися, і вона, граціозно прикривши обличчя віялом, несміливо визирнула з вікна карети. Своїм профілем вона разюче скидалася на Ооїґімі, але викликала в Каору побоювання надмірною м’якістю характеру. «Ооїґімі була ніжна, як мала дитина, але вирізнялася дивовижно твердою волею», — згадав Каору, зітхаючи, сповнений невиліковного смутку.
Прибувши в Удзі, Каору запитував себе: «Чи живе тут душа покійної і чи дивиться на мене? Що ж, нехай побачить, заради кого я заблукав сюди». Спустившись з карети, він з поваги до пам’яті Ооїґімі тримався на відстані від дівчини, яка всю дорогу зітхала, думаючи про матір, але, заворожена його красою і ласкавими словами, врешті-решт заспокоїлась і також зійшла на землю.
Монахиня Бен наполягла, щоб її висадили не перед головною частиною будинку, а коло галереї — така церемонність, на думку Каору, була зайвою, бо ця оселя не призначалася для дочки пані Цюдзьо. Як бувало завжди, коли приїжджав Каору, до будинку прибули люди з його найближчого маєтку. Невдовзі з покоїв монахині принесли страви для дівчини. Після диких заростей, крізь які пролягала їхня дорога, ця садиба здавалася їй особливо привабливою. Милуючись будинком, збудованим наче навмисне так, щоб якнайкраще вписатися в красу річки і гірських схилів, дівчина відчувала, як розвіявся дотеперішній морок в її душі. Однак, як і раніше, її мучили сумніви. «Що чекає мене попереду?» — запитувала вона себе, сповнена тривоги.
А тим часом Каору послав листа матері й дружині: «Недавно я замовив прикраси для вівтаря Будди, а оскільки день сьогодні сприятливий, то вирішив навідатися в Удзі, щоб самому все перевірити. На жаль, я не почуваюся зовсім здоровим і, крім того, згадав, що мені приписано поститися, а тому я затримаюся тут на один-два дні».
У домашньому вбранні Каору здався дівчині ще гарнішим, і вона насилу приховувала збентеження, але вже не приховувала від нього свого обличчя. Хоча її одяг вражав гармонійним набором кольорів, але в його крої проглядало щось провінційне, і, милуючись нею, Каору мимоволі згадував Ооїґімі, яка мала благородний і витончений вигляд навіть у пом’ятому від уживання вбранні. Особливої вишуканості їй надавало густе й блискуче волосся. «Воно нітрохи не гірше, ніж у Другої принцеси{286}», — подумав Каору. «Але що мені тепер з нею робити? — питав він себе. — Якщо я відкрито перевезу її на Третю лінію, то не уникну пліток. Крім того, вона може загубитися серед численних служниць, чого я зовсім не хотів би. Мабуть, найкраще залишити її тут». Розуміючи, якою самотньою тоді почуватиметься дівчина, Каору до пізнього вечора лагідно розмовляв з нею, розповідаючи про Восьмого принца та про колишні часи, жартував, намагаючись розвеселити її, але, на жаль, вона слухала насторожено і цим тільки засмучувала його. «Може, так і краще, — заспокоював себе Каору. — Я сам займуся її вихованням. Якби вона була занадто легковажною або по-провінційному самовпевненою, то навряд чи могла б замінити мені покійну Ооїґімі». Звелівши принести китайське кото і кото «со», Каору почав тихенько перебирати струни, з жалем подумавши про те, що в цьому дівчина, напевне, ще більш невміла, ніж в чомусь іншому. Раптом він згадав, що сам ні разу не торкався цих інструментів після смерті Восьмого принца, і відчув, як защеміло серце. Поки, задумавшись, він перебирав струни, на небо виплив місяць. «Як витончено і ніжно звучало китайське кото в руках принца! — зітхаючи, згадував Каору. — Хоча не можна сказати, що він володів якимось особливим даром».
«О, якби ви виросли в цій оселі й знали всіх, хто жив тут колись, — сказав він, — то все сприймали б набагато глибше. Навіть зовсім сторонні люди згадують про Восьмого принца з ніжністю і любов’ю. Але чому так сталося, що всі ці роки ви провели в далекій східній глушині?»