Напередодні ввечері поведінка Каору так сильно занепокоїла принца, що він всупереч усім труднощам усе-таки вибрався в Удзі. Якщо у столиці лежали тільки останні сніжинки, то дороги щодалі в гори були завалені снігом. Вузька безлюдна стежка, якою вони пробиралися, була такою крутою, що супутники принца мало не плакали від передчуття небезпеки. Провідник принца, Дайнайкі, який мав звання сікібу-но сьо і вважався у світі досить поважною особою, мав особливо кумедний вигляд у підкачаних шароварах.
Хоча принц заздалегідь сповістив у гірську оселю в Удзі про свій приїзд, там сумнівалися, що він прибуде у такий снігопад. Однак пізно вночі дівчинка-служниця повідомила Укон про те, що принц таки приїхав. Звичайно, Укіфуне була вражена настільки переконливим свідченням його відданості. А от Укон, змучена болісними сумнівами про долю Укіфуне, тієї ночі, видно, зовсім забула про обережність. Відмовити принцові вона не могла, а тому, довірившись одній розсудливій молодій служниці, яка також була віддана Укіфуне, сказала: «Дуже складна справа! Нам треба разом зробити так, щоб ніхто інший про гостя не дізнався». Вони удвох впустили принца у покої Укіфуне, але його мокрий від снігу одяг так сильно пахнув, що, злякавшись, що у решти служниць виникнуть підозри, постаралися всіх переконати, ніби знову приїхав Каору.
Оскільки принц волів краще взагалі сюди не приїжджати, ніж повертатися назад ще вдосвіта, а залишатися у будинку до ранку було небезпечно, то він доручив Токікаті підшукати який-небудь будиночок на протилежному березі річки. Той, виконавши доручення, пізно вночі доповів, що будинок готовий до прийому гостей.
Коли розбудили Укон, вона, не тямлячись від страху, лише тремтіла, немов нерозумне дитя, яке загралося у сніжки. Але не встигла вона спитати: «Що таке?» — як принц підхопив Укіфуне на руки й вийшов. Залишившись вдома, Укон послала за господинею служницю Дзідзю.
Коли принц посадив Укіфуне в один із тих маленьких човнів, на які дівчина колись дивилася з ранку до вечора, думаючи про їхню ненадійність, вона із завмиранням серця уявляла собі, ніби хвилі несуть її до якогось далекого, невідомого берега, а він, притиснувши її до себе, геть перелякану, замилувано дивився на чарівне обличчя.
На досвітнє небо виплив місяць і осяяв чисту водну гладінь. «Мандариновий острів», — сказав човняр, на короткий час зупинивши човен жердиною, щоб принц побачив його, схожого на величезну скелю, вкриту вічнозеленими деревами із густим і розлогим гіллям.
«Ви тільки подивіться! — вигукнув принц. — Це всього-на-всього дерева, а їхня зелень живе тисячоліттями...
«Яка дивна подорож!» — подумала дівчина.
відповіла Укіфуне. Принц був у захваті, бо у цю мить для нього на цілому світі не існувало привабливішої за неї жінки.
Причаливши до протилежного берега, вони вийшли з човна. Не бажаючи, щоб до Укіфуне торкалися чужі руки, він сам виніс її і, підтримуваний супутниками, увійшов до будинку. «Хто ця жінка, заради якої пан зовсім забув про пристойність?» — дивувалася челядь. Будинок, куди привів принца Токіката, був непоказним і тимчасовим та стояв на землі його дядька, намісника провінції Інаба.
У покоях не вистачало багатьох домашніх речей. Грубі плетені ширми, яких принц ніколи раніше і не бачив, не заважали вітрові вільно гуляти повсюди, а коло огорожі біліли плями нерозталого снігу, але невдовзі небо потемніло і з нього посипалися сніжинки. Коли ж нарешті сонце пробилося крізь хмари і в його промінні заблищали бурульки на піддашші, дівчина здалася принцові ще чарівнішою. Він був одягнений вельми просто, щоб по дорозі не привертати до себе зайвих поглядів, а вона залишилася, як була, у спідньому одязі, крізь який проглядав її тонкий стан, і, соромлячись його погляду, марно намагалась сховатися. Втім, турбувалася вона дарма, бо кілька шарів суцільно білого м’якого шовкового вбрання надавали їй набагато граціознішого вигляду, ніж міг би надати різнобарвний одяг. Враження принца було навдивовижу сильним ще й тому, що жодна із знайомих йому жінок не поставала перед ним у такому відвертому вигляді.