Дуже часто дівчина плакала, розглядаючи принцові малюнки. «Він усе одно скоро забуде мене», — переконувала вона себе, але від самої думки, що їй доведеться жити десь інде, куди принц уже не зможе приїжджати, впадала у розпач.
Та як мене не стане, я Вас більше не побачу...» — написала вона, і, читаючи її листа, принц ридав. «А все-таки вона любить мене», — здогадувався він, уявляючи собі її засмучену постать.
А тим часом Каору, який славився у світі своєю доброчесністю, також читав листа, надісланого з Удзі і, з її образом перед очима, страждав від жалю і любові. Дівчина відповіла йому так:
Від написаних її рукою рядків Каору довго не міг відірвати очей.
Якось, розмовляючи з дружиною, Другою принцесою, Каору, ніби між іншим, сказав: «Досі щоб не ображати ваших почуттів, я не смів розповідати вам, що вже давно знаю одну жінку, яку мені довелося поселити у глушині, і що з жалю до неї я збираюся перевезти її до столиці. Адже ви знаєте, що у своїх прагненнях я ніколи не був схожим на інших людей і навіть уважав, що проживу одинаком. Однак тепер, одружившись з вами, я вже не відмовляюся від світу і, щоб не брати на себе гріха, не можу покинути цю нещасну напризволяще».
«А що саме може мене занепокоїти?» — спитала принцеса.
«Ну, скажімо, знайдуться люди, які постараються злими язиками очорнити мене в очах Імператора. Хоча становище цієї жінки таке низьке, що вона й не може стати причиною пересудів», — відповів Каору.
Врешті-решт Каору все-таки вирішив перевезти Укіфуне у раніше збудовану оселю, але остаточне її опорядження — обклеювання перегородок і вибір меблів, — уникаючи розголосу, він необачно доручив такому собі Окура-но тайфу, який виявився тестем Дайнайкі. Тож дуже скоро ця новина докотилася до принца.
«Всі живописні роботи пан Каору доручив людям зі свого оточення, які впоралися з усім якнайкраще», — повідомили йому.
І от, остаточно втративши спокій, принц послав гінця до своєї колишньої годувальниці, яка жила десь у нижній частині столиці разом із чоловіком, намісником однієї з далеких провінцій. Гонець мав запитати, чи не погодиться вона на короткий час прихистити одну його таємну особу. «Цікаво, що це за особа?..» — подумав намісник, але чи міг він відмовити принцові, якщо той розраховував на його згоду? Отримавши позитивну відповідь, принц зітхнув з полегшенням і, знаючи, що намісник мав намір виїхати зі столиці у кінці місяця, вирішив перевезти Укіфуне відразу ж після його від’їзду.
Про свій задум він повідомив в Удзі, суворо наказавши служницям тримати язика за зубами. Йому самому їхати туди було небезпечно, до того ж тепер, за словами Укон, та набридлива годувальниця не зводила з Укіфуне очей.
А тим часом, зі свого боку, Каору намітив для переїзду дівчини десятий день четвертого місяця. Плисти «за течією»{304} Укіфуне не бажала, але почувалася вкрай невпевнено, наче човен на волі хвиль. Вона хотіла переїхати на деякий час до матері, щоб спокійно все обдумати, але та повідомила, що дружина Сьосьо має ось-ось розродитися, а тому у будинку постійно читають сутри і виголошують заклинання. Також відклавши поїздку в Ісіяму, пані Хітаці сама приїхала в Удзі. Назустріч їй вийшла годувальниця.
«Пан Каору такий добрий, що подбав навіть про вбрання для служниць. Звичайно, і я старалася, але хіба сама могла все підготувати як слід?..» — відразу ж заговорила вона.
Поглядаючи на радісно-збуджене обличчя годувальниці, Укіфуне передчувала, що затівається справа, яка, ставши, суспільним надбанням, може зробити з неї посміховисько. І тоді всі будуть зневажати її. Тим паче що сьогодні і принц Ніоу, безтямно у неї закоханий, надіслав листа, в якому обіцяв відшукати її, навіть якщо вона сховається у горах, над якими висять численними грядами білі хмари. Мовляв, замість того, щоб їм обом померти разом, краще їй погодитися на переїзд у безпечний сховок. Прочитавши листа, дівчина почувалася вкрай погано.
«Чому ви так зблідли і змарніли?» — захвилювалася її мати, пані Хітаці.
«Останніми днями щось дивне з нею відбувається, — озвалася годувальниця. — Вона нічогісінько не бере до рота і зовсім охляла».
«Справді дуже дивно. Може, злі духи дають про себе знати? — сказала мати. — Або щось інше{305}... Ні, це неможливо, бо зовсім недавно через місячні вона відмовилася від прощі в Ісіяму...»