Невдовзі потемніло, і на небі з’явився місяць. Мимоволі згадавши той досвітній час, коли принц ніс її на руках до човна, Укіфуне заплакала. Покликавши до себе монахиню Бен, пані Хітаці заговорила з нею про минуле, і та довго розповідала, якою гарною була покійна Ооїґімі, і як, змучена сумнівами, розтанула прямо на очах.
«Якби Ооїґімі жила, то ваша дочка спілкувалася б з нею тепер так само, як з дружиною принца, — казала монахиня. — І тоді вона, забувши про колишню кривду, була б дуже щасливою».
«А хіба моя дочка їм чужа? — подумала пані Хітаці. — Якщо здійсниться задумане, то вона і дружині принца не поступиться».
«О, якби ви знали, як я турбувалася долею дочки, — сказала вона вголос, — але здається, що тепер я можу полегшено зітхнути. А коли пан Каору перевезе її до столиці, то я, на жаль, не зможу з вами часто зустрічатися, хоча мені завжди приємно, коли ми разом згадуємо про минулі дні».
«Я усвідомлювала, що мій зовнішній вигляд не дуже привабливий, а тому я рідко коли бачилася і спілкувалася з вашою дочкою, але мені буде дуже сумно, коли вона поїде. Звісно, я розумію, що їй не годиться жити у цій глушині. Пан Каору — людина рідкісних чеснот. Крім того, його пов’язує з вашою дочкою не раптова примха, а глибоке почуття, бо інакше, як я вже казала вам раніше, він навряд чи так часто приїжджав би сюди», — відповіла монахиня Бен.
«Звичайно, я не знаю, як складеться доля дочки у майбутньому, але тим, що він досі залишається добрим до неї, я завдячую тільки вам. Дружина принца Ніоу ласкаво прихистила її коло себе, але я побоююся, що після того негідного випадку життя дочки у будинку на Другій лінії видається неможливим...» — сказала пані Хітаці.
«Так, це правда, принц Ніоу занадто примхливий, — посміхнулася монахиня, — тож молодій особі, яка себе хоч трохи поважає, нелегко служити в його домі. От і дочка Тайфу розповідала, що принц, хоч загалом людина добра, але заграє навіть із служницями і цим, зрозуміло, часто дратує господиню».
«Цікаво, а що Нака-но кімі сказала б про мене?..» — подумала Укіфуне, прислухаючись мовчки до їхньої розмови.
«О, та це просто жах! — погодилася пані Хітаці. — Пан Каору одружений з дочкою самого Імператора, але оскільки ми з нею кревно ніяк не пов’язані, то сподіваюся, що все якось, добре чи погано, обійдеться. А от якби моя дочка потрапила у непристойну історію з принцом, я її і бачити б не схотіла, хоч розлука нестерпна для мене».
«Краще б я померла! — подумала дівчина з болем у серці. — Адже раніше чи пізніше вона обов’язково дізнається».
Знадвору долинув грізний клекіт річки. «Зроду не бачила такої моторошної річки! Тож і не дивно, що пан Каору співчуває моїй дочці, якій доводиться жити у цій дикій місцевості», — зверхньо заявила пані Хітаці. А служниці відразу заговорили про те, яка бурхлива і небезпечна річка Удзі.
«Нещодавно онук перевізника, промахнувшись жердиною, впав у воду й потонув, — повідомила одна. — Так, ця річка забрала не одне життя, — вторила їй друга.
«Якщо я безслідно зникну, то якийсь час усі за мною сумуватимуть. А от якщо я залишуся жити, то, ставши посміховиськом, буду приречена безперервно страждати...» — думала Укіфуне, вирішивши, що ніщо не перешкоджатиме їй умерти, хоча, у глибині душі, жаліла себе. Вдаючи, що спить, вона прислухалася до переживань матері про неї й поступово впадала у відчай. А та, незадоволена худорбою і блідістю дочки, покликавши годувальницю, напучувала її: «Слідкуйте за тим, щоб біля дочки безперервно виголошувалися молитви. Крім того, треба піднести дари місцевим богам або вдатися до очисного обмивання». Адже вона не знала, що її нещасна дочка і сама увесь час думає про обмивання у священній річці біля храму. «У вас мало служниць, — клопоталася пані Хітаці. — Треба вибрати найдостойніших, а новеньких поки що залишити тут. Від прислуги багато що залежить, бо відтепер дочці доведеться мати справу з благородною особою{306}, і, хоча сама вона лагідна і миролюбна, все може трапитися, особливо якщо в домі панує дух суперництва. І не забувайте про обережність...Ну що ж, мені пора, — додала вона. — Бо ж я маю подбати і про молодшу дочку».
«О, не кидайте мене! — впала у розпач Укіфуне від самої думки, що ніколи більше не побачиться з матір’ю. — Мені так погано залишатися самій. Дозвольте мені хоча б якийсь час пожити з вами».
«О, якби я могла! — плачучи, заперечила пані Хітаці. — Удома тепер так гамірно і так тісно, що ваші служниці не зможуть зробити жодного стібка, а часу залишилося зовсім мало. Повірте, я буду поряд, навіть якщо доля закине вас раптом у повіт Такео{307}. О, як шкода, що я не високого роду!..»