«Від принца нічого не приховаєш, — думав Каору, приголомшений таким відкриттям, повертаючись додому. — Звідки він дізнався, де вона{308}? І як зумів до неї проникнути? Який дурний я був, коли вважав, що у такій глушині мені не загрожує небезпека! Ну от чому б принцові не шукати любовних пригод з особами, які ніяк зі мною не пов’язані? Адже він не мав ближчого за мене друга. Крім того, я сам показав йому дорогу в Удзі. Хіба можна було сподіватися, що він скористається цим мені на шкоду?.. Я от також небайдужий до його дружини, але досить розсудливий, щоб приховувати своє ставлення до неї упродовж років, хоча мене з нею пов’язують давні обставини, а не випадкова пристрасть. О так, тепер я нарешті збагнув, як нерозумно було відмовлятися від неї лише для того, щоб не обтяжувати себе докорами сумління. Цікаво, як принцові вдається посилати листи у гірську оселю тепер, коли він сам занедужав і до нього вчащають схвильовані його здоров’ям відвідувачі? Невже він бачився з нею? Адже до Удзі так далеко. Кажуть, що принц час від часу кудись зникає. Та й чи не в цьому причина його таємничої недуги? Бо давно відомо, що у нього завжди псується настрій, якщо не вдається зустрітися зі черговою коханою».
Тепер Каору зрозумів, чому Укіфуне була такою сумною під час їхньої останньої зустрічі. «Яке незбагненне людське серце! — думав він. — Вона завжди здавалася такою милою, такою лагідною. Чи можна було передбачити в ній таку ж непостійність, як у принца? Тож чи не краще залишити її принцові і відступити з їхньої дороги?»
Якби Каору мав намір зробити дівчину своєю головною дружиною, то і не мав би іншого виходу, а так, хоч розуміючи, як це негарно виглядає, він вирішив нічого не змінювати в їхніх стосунках, бо все ще любив її і не хотів втрачати. «Якщо я, розгнівавшись на дівчину, відвернуся від неї, — думав Каору, — то принц неодмінно забере її до себе, але чи зможе він забезпечити їй надійне майбутнє? Адже відомо, що кількох жінок, якими він захоплювався, він позбувся, віддавши на службу до старшої сестри, Першої принцеси...» Словом, Каору не міг розлучитися з Укіфуне і раз у раз писав у Удзі, розпитуючи про її здоров’я.
Одного разу, коли поруч нікого не було, знову покликавши того свого посланця, він спитав: «А що, пан Дайнайкі все ще відвідує дочку Наканобу{309}?»
«Начебто, так», — відповів той.
«Він, напевне, часто посилає в Удзі того, кого ви зустріли днями? Там живе одна самотня жінка, і Дайнайкі, мабуть, зацікавився нею, — сказав Каору, зітхнувши. — Їдьте в Удзі, але так, щоб вас ніхто не помітив і ми не пошилися б у дурні».
Посланець згадав, що Дайнайкі часто розпитував його про Каору і особливо цікавився станом справ в Удзі. Звичайно, у нього виникли деякі здогади, але, як досвідчена людина, він промовчав. А Каору, вирішивши, що не варто відкривати своєї таємниці слугам, більше ні про що не запитував.
Останніми днями листи від Каору приходили так часто, що дівчина ні на мить не могла відволіктися від похмурих думок.
«Досі я не знав,
Що хвилі давно накрили
Сосну на вершині гори Суе-но мацу{310}.
Все ще вірив я, що вона і тепер
На мене чекає.
Не давайте приводу для поганих чуток...» — написав одного разу Каору. «Дивно!» — подумала Укіфуне, відчувши, як защеміло серце. Але, не наважуючись визнати, що зрозуміла натяк, який міг означати також і щось інше, вона повернула листа назад, приписавши: «Мабуть, цей лист потрапив до мене помилково. Так чи інакше, я почуваюся дуже погано, щоб відповідати на нього».
«Краще й відповісти було неможливо. Я і не підозрював, що вона така розумниця...» — посміхнувся Каору, прочитавши ці слова, бо не міг на неї сердитися.
Виходить, що Каору про все знав. Хоча прямого докору лист не містив, але не зрозуміти, на що він натякає, було неможливо. Укіфуне сиділа, змучена поганими передчуттями, що опиниться у жалюгідному становищі, коли увійшла Укон.
«Чому ви відіслали лист пана Каору назад? — запитала вона. — Хіба ви не знаєте, що цим ви можете накликати на себе біду?»
«Лист здався мені безглуздим, — відповіла Укіфуне, — і я подумала, що він призначався не мені».
А треба сказати, що Укон, запідозривши щось недобре, по дорозі розгорнула листа Каору і прочитала його, хоча й розуміла, що поводиться погано.
«Як усе це прикро! — промовила вона, не зізнавшись, що зміст листа їй добре відомий. — Тепер можна сподіватися біди. Мабуть, пан Каору про все здогадується...»