Зашарівшись, Укіфуне мовчала. Вона й гадки не мала, що Укон прочитала листа. «Напевне, хтось з оточення пана Каору розповів їй про нього», — вирішила вона, але розпитувати Укон подробиці не стала. «Що про мене подумають служниці? — мучилася дівчина. — Адже все відбулося усупереч моїм бажанням. Яка злощасна у мене доля!» Вона лежала, занурившись у тяжкі думи, а Укон тим часом розмовляла з Дзідзю.
«Моя старша сестра з провінції Хітаці також мала відразу двох залицяльників, — розповідала вона. — Таке трапляється з людьми з найрізноманітніших станів! Обидва любили її, і сестра розгубилася, не знаючи, кому віддати перевагу. Однак урешті-решт її більше привабив той, з ким вона зазнайомилася пізніше. І її перший коханець, охоплений ревнощами, убив свого суперника, але із сестрою не одружився. Таким чином, місцева влада втратила одного з кращих своїх захисників. Убивцю вислали з Хітаці, бо навіть такого доброго, як він, воїна не можна було тримати на службі через вчинений злочин. Сестрі ж моїй намісник відмовив у житлі, розсудивши, що саме вона у всьому і винна. От вона живе тепер десь у східних провінціях і, судячи з чуток, дуже бідує. А мати, яка і тепер її любить, постійно плаче, збільшуючи тягар своїх гріхів. Хоча, може, недоречно тепер заводити про це розмову, але я вважаю, що ніхто, незалежно від свого звання, не повинен втрачати голови через кохання. Звичайно, такі випадки рідкість, але так чи інакше добром вони ніколи не закінчуються. Адже для того, хто займає високе становище у світі, ганьба гірша від смерті. О, краще б наша пані зупинила нарешті свій вибір на комусь одному. Якщо принц любить її сильніше, ніж Каору, і справді збирається перевезти її до столиці, то їй не варто так мучитися сумнівами та худнути до невпізнання, а краще довіритися йому. З іншого боку, коли пані Хітаці не має спокою від турбот про неї, а годувальниця з ніг збилася, готуючись до переїзду разом з Каору, то було б дуже прикро, якби принц посмів забрати її собі, як обіцяв раніше».
«Навіщо ви лякаєте її такими страшними історіями? — заперечила Дзідзю. — Усе, що має статися, станеться. Серце їй підкаже, кого вибрати і до кого прихилитися. Оскільки принц палко її любить, то мені здається, що вона зовсім не радіє з того, що пан Каору так поспішає відвезти її звідси. По-моєму, нам треба на якийсь час заховати її де-небудь, а потім віддати тому, з ким її пов’язує глибше почуття». А хіба могла Дзідзю відповісти інакше, якщо від самого початку захопилася принцом?
«Ну, мені все одно, кого вона вибере, — зітхнула Укон. — Я тільки постійно молилася і в Хацусе, і в Ісіямі, щоб усе нарешті так чи інакше владналося. Але біда у тому, що в Удзі повно людей з маєтків пана Каору, справжніх відчайдухів з провінції Ямасіро та Ямато, пов’язаних з чоловіком на прізвисько Удонері-но тайфу, який за наказом пана Каору тут порядкує через свого зятя — якогось Укон-но тайфу. Люди високого звання, завдяки своїй розсудливості, не схильні до грубощів, а от від неосвічених селюків, які почергово охороняють будинок, намагаючись перевершити один одного заповзятливістю, можна сподіватися чого завгодно. Я здригаюся від жаху, згадуючи про ту нічну прогулянку, коли принц, понад усе на світі боячись розголосу, приїхав майже без супроводу, у простому вбранні. Навіть не уявляю собі, що б тоді могло статися, якби такі люди помітили його».
«Отже, вони вважають, що мені більше до душі принц?» — збентежилася Укіфуне. Вона й гадки не мала когось з двох обирати. Останнім часом вона жила неначе уві сні, не розуміючи, чим розбудила у принца таку пристрасть до себе. Водночас вона відчувала, що не може зрадити Каору, який протягом років був для неї надійною опорою. «Що ж робити? — думала вона розпачливо. — А що, як раптом і справді трапиться якесь нещастя?»
«О, як я хочу вмерти! — простогнала вона, впавши долілиць на постелю. — Хіба можна так жити? Мабуть, навіть серед найбідніших людей немає безталанніших за мене».
«Не впадайте у відчай! — заспокоювала її Укон. — Гадаю, вам треба зберігати спокій. Адже досі навіть у, здавалося б, скрутному становищі ви брали себе в руки, а тому я здивована тим, що сталося з вами після тієї нічної пригоди...»
Якщо Дзідзю та Укон, обізнані з душевними муками Укіфуне, не могли заспокоїтися, то годувальниця, сповнена надії на майбутній переїзд, цілими днями шила і фарбувала тканини. Підвівши якось до господині миловидну дівчинку, щойно прийняту на службу, вона дорікнула: «Подивіться, яка вона гарненька! А ви чому лежите цілими днями з таким похмурим виглядом? Невже злий дух вселився у вас, щоб нашкодити?»