«Ой, пані, прошу вас, заспокойтеся, — докірливо сказала Укон, — а то всі помітять. І так багато хто здогадується, що з вами щось негаразд. Відкиньте нарешті сумніви і дайте йому відповідь. Поки я з вами, то допоможу принцові вивезти вас, навіть якщо йому доведеться летіти по небу».
«І чого ви так мучите мене? — благала Укіфуне, на мить угамувавши сльози. — О, якби я була впевнена, що саме так маю зробити!.. Але ж я зовсім не впевнена... А принц поводиться так, немовби я тільки й чекаю, щоб він приїхав забрати мене. Страшно й подумати, яким буде його наступний крок». І вона відмовилася відповідати на його листа.
Не отримавши жодної відповіді, принц занепокоївся, тим паче що давно вже не мав з Удзі звісток. «Напевне, Каору вмовив її, переконавши у своїй надійності, — думав він, охоплений ревнощами. — Зрештою, немає нічого дивного у тому, що вона вибрала саме його. І все-таки вона любила мене. Я не мав надовго залишати її саму. Видно, за той час жінки обмовили мене на його користь...»
Принц впав у відчай, пройнятий тугою, яка, здавалося, охоплювала навіть безкрайні простори небес. Думка про втрату Укіфуне була такою реальною, що спонукала його негайно поїхати в Удзі.
Коли Токіката, їдучи попереду, наблизився до знайомої очеретяної огорожі, його окликнули, як не ставалося раніше, чиїсь грубі голоси: «Гей, хто там?» Повернувшись назад, Токіката вислав уперед слугу, якого добре знали у будинку, але і того охорона затримала і взялася допитувати. Збентежений такою несподіваною зустріччю, слуга пояснив, що привіз термінового листа зі столиці для Укон. І та жахнулась, відчувши можливу біду.
«На превеликий жаль, — передала вона принцові, — сьогодні пані ніяк не може зустрітися з вами».
«Але чому? Невже вона не хоче більше знати мене?» — подумав принц у відчаї і, підкликавши Токікату, велів йому: «Спробуйте проникнути до будинку, знайдіть Дзідзю і разом щось придумайте».
І, як спритна людина, Токіката таки зумів розшукати Дзідзю.
«Навряд чи я зможу допомогти вам, — сказала вона. — Останнім часом усім тут розпоряджаються охорона, яка виконує вказівки самого пана Каору. Пані вельми засмучена, що принцові доведеться повернутися без побачення з нею, але іншої ради немає. Ой, у мене просто серце крається, коли бачу, як вона страждає. Але сьогодні тут така численна охорона, тож буде непереливки, якщо вас побачать. Передайте вашому панові, що ми все підготуємо до наміченого дня, але тепер ця нестерпна годувальниця ні вдень, ні вночі не спускає з нас очей».
«Але ж ви знаєте, яка важка і небезпечна ця гірська дорога, — заперечив Токіката. — Я просто не посмію сказати панові, що він пробирався сюди даремно. Ходімо до нього разом, самі розкажете йому всі подробиці».
«Ой ні, я не можу». І поки вони сперечалися, надворі зовсім стемніло.
Принц, все ще сидячи верхи на коні, чекав неподалік від огорожі. Раз у раз звідкись вискакували собаки і заповнювали повітря несамовитим гавкотом. Нечислений супровід принца тремтів від страху, побоюючись того, що не зможе захистити свого пана від нападу якого-небудь негідника.
«Ну, ходіть швидше!» — майже силоміць тягнув Токіката за собою Дзідзю. Вона була дуже гарна з розпущеним довгим волоссям. Токіката хотів посадити її на коня, але вона відмовилася, і пішла пішки, притримуючи поділ довгого одягу. Він віддав жінці свої черевики, а сам скористався грубим взуттям слуги. Розмовляти прямо на дорозі було незручно, тому Токіката, вибравши затишну місцину під огорожею навколо хатини дроворуба, зарослої хмелем, розстелив там попону і допоміг принцу спішитися. «В якому жалюгідному стані я опинився! Невже, спіткнувшись на дорозі любові, я змарную своє життя?» — подумав він і заридав. А ще більше переживала за нього жаліслива Дзідзю. Принц мав такий нещасний вигляд, що над ним зглянувся б навіть заклятий ворог, якби з’явився перед ним в образі злого демона.
«Невже я не можу сказати їй хоча б одного слова? — насилу опанувавши себе, спитав принц. — Що ж сталося останнім часом? Може, служниці обмовили мене?»
Докладно розповівши про останні події, Дзідзю попросила: «Повідомте мені заздалегідь, якого дня ви заберете пані, але так, щоб ніхто інший не дізнався. Я бачу, як ви сильно любите її, і життя не пошкодую, щоб допомогти вам».
Побоюючись людських очей, принц більше не міг залишатися в Удзі, хоча дуже хотів поскаржитися Укіфуне. Була вже пізня ніч. Собаки гавкали все завзятіше, і марно намагалися слуги принца відігнати їх. Раптом задзвеніла тятива лука і пролунав грубий голос охорони: «Бережись вогню!..» Треба було поспішати додому. Неможливо виразити словами сум’яття, яке заволоділо душею принца.