Вам також треба поспішати...» — зітхаючи, сказав він Дзідзю.
Ніщо не могло зрівнятися з його красою та з пахощами промоклого від нічної роси вбрання. Обливаючись сльозами, Дзідзю повернулася в будинок.
Коли, вже знаючи від Укон, що принца не підпустили до будинку, Укіфуне, лежачи у глибокому відчаї, вислухала розповідь Дзідзю, що було далі, то не сказала ні слова, але здавалося, що її узголів’я ось-ось попливе, підхоплене потоком сліз. «Що подумають про це служниці?» — бідкалася вона, але не могла стриматися. Наступного ранку Укіфуне довго не вставала, соромлячись своїх розпухлих, почервонілих очей. Нарешті, зав’язавши пояс, вона сіла і взяла в руки сутру. «Не вважай гріхом те, що я хочу піти зі світу раніше своєї матері», — молила вона Будду. Потім, діставши малюнки принца, вона почала розглядати їх, згадуючи, що він говорив колись, сидячи навпроти неї, і тоді перед її очима виникали його чарівне обличчя й рука, що тримала пензлик. «О, якщо б я могла обмінятися з ним хоч одним словом учора ввечері, — думала вона. — Може, тепер мені було б легше...» Водночас вона почувалася винуватою і перед Каору, який постійно обіцяв їй пристойне становище у світі.
«Напевне, знайдуться люди, які осудять мою поведінку, — уявила вона собі, — але хіба краще, якщо я стану загальним посміховиськом?
Вона сумувала за матір’ю і навіть за ненависними зведеними братами і сестрами, про яких зазвичай і не згадувала. Думала вона і про Нака-но кімі з Другої лінії. З багатьма людьми вона хотіла побачитися ще хоч раз... Служниці цілими днями фарбували тканини і говорили тільки про майбутній переїзд, але Укіфуне не слухала їх. Вночі вона лежала без сну, обдумуючи, яким чином можна піти з дому непоміченою, і ледь не втрачала розум з відчаю. Коли світало, вона мимоволі переводила погляд у напрямку річки, а в душі виникало передчуття близького кінця — ще ближчого, ніж у тварини, яку ведуть до різниці.
Від принца прийшов лист, повний докорів, а вона не могла навіть написати відповіді, бо побоювалася, що хто-небудь це помітить.
от і все, що вона відповіла. Вона хотіла, щоб і Каору дізнався про почуття, які зараз тривожили її душу, але не сміла йому написати, щоб вони потім, як близькі друзі, не порівнювали її останніх листів. Ні, хай краще ніхто не знає, що з нею сталося.
Одного дня прийшов лист і від матері. «Вчора вночі мені приснився такий тривожний сон, — писала вона, — що я навіть замовила молебні у кількох храмах. Я так злякалася, що до ранку вже не спала і тому несподівано для себе самої задрімала вдень і, дрімаючи, знову побачила зловісний сон, про що і поспішаю повідомити Вам. Будьте обережні! Живете Ви так самотньо, що найбільше я боюся ревнощів особи, яка Вас іноді відвідує. Недобре, що цей сон приснився мені саме тепер, коли Ви нездужаєте. Я дуже турбуюся. Хоча я бажаю приїхати до Вас, але не можу, бо стан Вашої сестри викликає побоювання через підозру, що нею оволодів злий дух, і намісник провінції Хітаці заборонив мені відлучатися з дому. Раджу Вам замовити читання сутр у сусідньому храмі».
Пані Хітаці прислала також листа для настоятеля храму і дари для монахів. «Як сумно! — подумала Укіфуне. — Навіщо все це, якщо мені недовго лишилося жити?»
Пославши гінця до храму, вона сіла писати відповідь. Багато чого хотіла розповісти матері, але, не посмівши, накреслила всього кілька рядків:
Укіфуне раптом почула, що в сусідньому храмі задзвонили, видно, розпочавши читання сутр.
написала вона на аркуші паперу з переліком сутр, а оскільки гонець попередив, що сьогодні не зможе повернутися до столиці, прив’язала аркуш до гілки.
«Чогось моє серце щемить, — поскаржилася годувальниця. — Та й вашій матері приснився страшний сон. Скажіть охороні, щоб були особливо пильними».