Незабаром, у зливу, приїхала в Удзі і пані Хітаці. Вона не знаходила слів, щоб описати своє горе. «Страшно дивитися, як вмирає твоя дитина, — побивалася вона, — але така доля випадає багатьом батькам. Але чому ж мені не судилося навіть цього побачити?»
Не знаючи нічого про душевні муки дочки, які останнім часом були спричинені стосунками з принцом Ніоу, пані Хітаці й на думку б не спало, що та могла б кинутися у річку. «Може, її проковтнув якийсь демон? Або викрав перевертень? У старовинних повістях описано чимало таких найнеймовірніших випадків. А може, якась злісна годувальниця Другої принцеси, дружини Каору, дізнавшись, що той збирається перевезти мою дочку у столицю, пробралася сюди і виманила її з дому?» — гадала вона і, засумнівавшись у вірності прислуги, поцікавилася, чи все відомо про нових служниць.
«Але нікого з нових прислужниць зараз уже не залишилося, — відповіли їй. — Незвиклі жити у такій глушині, вони не змогли виконувати тут навіть найпростішої роботи, тож, похапцем зібравши свої речі, вони подалися назад у столицю, правда, пообіцявши скоро повернутися».
У будинку справді панувало безлюддя, бо половина і тих служниць, що працювали тут з давніх часів, теж поїхала. Решта ж, і передусім Дзідзю, згадували, як останніми днями плакала Укіфуне, як часто думала про смерть. Одного разу, розглядаючи листи, написані її рукою, Дзідзю знайшла аркуш паперу зі словами: «Навіть якщо зникну сама...». Її погляд мимоволі звернувся до річки, і, почувши гучний плескіт хвиль, вона здригнулася від жаху...
«Прикро, що, в той час, як вона сама втопилася, люди повсюди шукають її, щоб дізнатися, що ж насправді з нею трапилося, — сказала Дзідзю.
«Може, краще зізнатися у всьому пані Хітаці? — відповіла Укон. — Адже все сталося всупереч волі нашої пані, тож жодної її провини у цьому немає. Її матері нема чого соромитися. Може, і їй стане легше, якщо вона знатиме правду. Зазвичай у світі над останками померлої людини справляють відповідні обряди. А от якщо ми нічого такого не зробимо впродовж кількох днів, то не зможемо уникнути поганих чуток. Рано чи пізно люди про все дізнаються. Мабуть, усе-таки краще і справді відкритися матері й дотриматися пристойності».
Коли, дійшовши згоди, жінки пошепки розповідали про все пані Хітаці, то були настільки схвильовані, що ледве могли говорити, а нещасна мати, здавалося, з горя була готова сама кинутися у цю страшну ріку.
«Але все ж відрядіть когось відшукали її тіло, — сказала вона. — Тоді хоч зможемо справити похорон».
«А яка тепер з цього користь? — заперечили служниці. — Адже вода давно віднесла її бозна-куди, може, навіть у відкрите море. Навіщо давати зайвий привід для пліток?»
Поки мати, прибита сумною звісткою, роздумувала над почутим, жінки веліли підвести карету й, уклавши туди подушку-сидіння, начиння і нічний одяг покійної, покликали монахів, які мали залишатися в будинку протягом усього часу, встановленого для поминальних обрядів. Звісно, запрошеними були лише найближчі до гірської оселі монахи — син старої годувальниці, його дядько і найвідданіші з їхніх учнів. Надавши покладеним у карету речам подобу людського тіла, вони вирушили до місця поховання, залишивши вдома матір і годувальницю, які здригалися від ридань: «Ой, усе це не на добре...»
Несподівано з’явилися Тайфу та Удонері, яких всі так боялися. «Про похорон треба було повідомити панові Каору, — сказали вони. — Він сам призначив би день для цього і підготував би все, що потрібно у таких випадках».
«Це тепер неможливо, — відповіла Укон. — Похорон треба здійснити обов’язково сьогодні вночі. У нас є причини робити це без широкого розголосу».
Монахи, обізнані з усіма обставинами, провели карету по рівнині до підніжжя найближчої гори, і там, не підпускаючи до себе нікого, здійснили обряд спалення. Тонка цівка диму піднялася до неба, і все скінчилося. Як це не дивно, в провінції дотримуються звичаїв куди суворіше, ніж у столиці, тому багато місцевих жителів відкрито висловлювали своє невдоволення.
«Що за дивина! — бурчали одні. — Хіба можна відмовлятися від повного похоронного обряду?.. Навіть найбідніші сім’ї такого собі не дозволяють».
«Так заведено у столиці, — спокійно пояснювали інші, — коли у померлої є брати і сестри, обряд справляють скромно».