Надвечір гості розійшлися, і у будинку на Другій лінії запанувала тиша. Принц був не настільки хворим, щоб залишатися у ліжку, й, відмовляючись приймати тих, з ким не був у близьких стосунках, старих друзів, як і раніше, допускав у свої покої. Прихід Каору дуже схвилював принца, бо він побоювався, що під час зустрічі, згадавши про Укіфуне, не стримає сліз. Однак, усе-таки зібравшись з духом, він заговорив: «Я не думаю, що мені загрожує небезпека, але всі вважають, що у таких випадках треба поводитися обережно. Прикро, що я завдаю стільки клопоту батькові й матері. Але який же непевний цей світ!»
І в цю мить з його очей ринули сльози, які він марно старався приховати рукавом. «Може, Каору нічого не зрозуміє, — заспокоював він себе. — Або вирішить, що я просто занадто слабкий і легкодухий». Між тим у Каору майнула думка: «На жаль, я не помилився. Він не може забути її, і саме у цьому криється причина його недуги. З чого все це почалося? Яким же я був дурнем! Адже він глузував з мене весь цей час!» Обурюючись, він забув про своє горе.
«Невже він такий бездушний? — думав принц, вдивляючись у спокійне обличчя Каору. — Коли буває сумно на душі, навіть крики птахів, які летять по небу, викликають сльози, то хіба можна залишатися байдужим, дивлячись, як я страждаю? А він же мав завжди таке чуйне серце... Невже він так глибоко збагнув марноту людських пристрастей, що став холоднокровним?» Спокій Каору викликав у принца як заздрощі, так і захоплення водночас, нагадуючи про ніжну Укіфуне.
Коли ж розмова неспішно перейшла на світські теми, Каору, подумавши, що нема чого таїтися, і розповів: «Здавна почуваюся незатишно, якщо протягом хоч би й короткого часу не відкриваю вам того, що зберігається у душі. Але останнім часом, коли я отримав високе звання, а ви, як і завжди, дуже зайняті, ми рідко зустрічаємося для неквапливої розмови. Крім того, ви нечасто буваєте вдома, а заходити у ваші службові покої в Імператорському палаці без приводу я не смію. А річ ось у чому: нещодавно я випадково дізнався про одну особу, споріднену з Ооїґімі, дочкою Восьмого принца, що жила колись у добре знайомій вам гірській оселі, але передчасно покинула світ. Я хотів взяти цю особу під свою опіку, та оскільки у той час я одружився з Другою принцесою і мусив остерігатися людського осуду, то залишив її у тій глушині, де навіть відвідувати її часто не міг. Поступово у мене склалося враження, що вона й не потребує моєї підтримки, а оскільки я не мав наміру пов’язувати себе з нею тісніше, то цілком задовольнявся дружніми стосунками, тим паче що вона була вельми миловидна і мала привітну вдачу. І раптом, зовсім несподівано, вона померла. Хоча я розумію, що така доля чекає усіх на цьому світі, та все-таки не можу не сумувати. А втім, мабуть, ви вже чули про це».
У цю мить Каору вперше заплакав. Він щосили намагався стримати сльози, щоб принц не бачив його заплаканого обличчя, яке б свідчило про його малодушність, однак усупереч його бажанню вони котилися по щоках, і зупинити їх він не міг. Вигляд у Каору був такий розгублений, що принц мимоволі пожалів його, але, вдаючи, ніби нічого не помічає, сказав: «Все це й справді сумно. Здається, хтось казав мені вчора... Я навіть збирався висловити вам свої співчуття, але відмовився від цього наміру, почувши, що ви не хочете розголошувати цієї таємниці». Принц удавав спокійного, але горе так переповнювало його душу, що він ледве говорив.
«Якось я навіть думав познайомити вас з нею, — натякнув Каору, — хоча, може, ви і так знаєте її, бо, як близька родичка, вона бувала у будинку на Другій лінії. Однак ви хворієте, і я не хотів би докучати вам зайвою балачкою. Швидше одужуйте». І після цих слів Каору пішов.
«Видно, принц справді любив її, — думав він. — І хоча її життя було коротким, але доля піднесла її дуже високо. Адже полонити принца Ніоу, дорогого сина Імператора та Імператриці, який у світі не мав собі рівних красою, могла тільки улюблениця долі. Вона полонила чоловіка, який заради неї, дівчини з Удзі, був готовий знехтувати своїми обов’язками перед достойною дружиною високого роду. Ось і тепер люди так переживають за нього, замовляють молебні, справляють очисні обряди, хоча єдиною причиною його недуги є туга за покійною Укіфуне. А я чим кращий за нього? Чого, здавалося б, мені не вистачає у житті? Я досяг високих звань, сам Імператор віддав за мене свою улюблену дочку, але моїм серцем володіє тільки Укіфуне. Навіть тепер, коли її, уже покійну, згадаю, серце несамовито б’ється. Що ж у цьому розумного? Ну, я не мав би більше про це думати...» І як не намагався Каору опанувати себе, його серце не мало спокою, бо не було воно ні з дерева, ні з каменю.