Розчарований тим, що служниці поспішно, без усіх належних обрядів, поховали Укіфуне, Каору подумав, що це не сподобається Нака-но кімі, і почувався винним перед нею. «І чому пані Хітаці не зупинила їх? — сердився він. — Невже вона погоджується з поширеною серед простих людей думкою, що похорон можна справляти без особливої урочистості, якщо у родині є ще інші діти?»
Багато чого у цій історії він не розумів, але дізнатися подробиці можна було тільки в Удзі, куди вирушити надовго він не міг з огляду на тривалий час жалоби, а їхати туди й назад, навіть не сідаючи, не хотів.
Настав новий місяць, і вечір напередодні того дня, коли Каору мав намір перевезти Укіфуне у столицю, був для нього особливо сумним. У саду перед його покоями розливались пахощі мандаринового цвіту, і його думки мимоволі повертали у минуле. Над головою двічі прокричала зозуля. «Над дахом пролітаючи новим...»{314} — прошепотів сам до себе Каору, а потім, згадавши, що принц Ніоу перебуває сьогодні у будинку на Другій лінії, попросив слугу зірвати мандаринову гілку і написав:
А в цю мить принц дивився на Нака-но кімі й думав про те, як вона схожа на Укіфуне. Подружжя сиділо у сумній задумі, не розуміючи, на що натякав Каору.
О, як тяжко на душі!..» — відповів принц.
Нака-но кімі вже знала про те, що останнім часом сталося в Удзі. «Яким сумним і навдивовижу коротким виявилося життя обох моїх сестер, — думала вона. — І тільки я, що не брала всього так глибоко до серця, все ще живу... Але чи довго я ще житиму?..» А тим часом принц, вважаючи, що немає сенсу приховувати від дружини те, що, мабуть, вона давно вже знає, вирішив їй розповісти, щоправда у трохи зміненому вигляді, цю сумну історію.
«Мені було дуже прикро, що ви сховали від мене дівчину», — сказав він, сміючись і плачучи. Його особливо зворушувало те, що дружина, яка слухала його зізнання, була сестрою покійної Укіфуне. У будинку на Другій лінії принц почувався набагато вільніше, ніж у розкішному домі Лівого міністра Юґірі. Там у разі його найменшої недуги зчинялася буча, численні відвідувачі цілими днями приходили розпитати про його здоров’я, а міністр із синами невпинно докучав надмірними турботами.
Одні за одними минали дні, а принц Ніоу все ще жив ніби уві сні. Оскільки його мучило запитання, чому так раптово сталося це нещастя з Укіфуне, то одного разу, покликавши своїх перевірених слуг, він послав їх в Удзі привезти Укон. Пані Хітаці тим часом повернулася до столиці, бо, перебуваючи в Удзі, не могла заспокоїтися, а плескіт річкових хвиль справляв на неї таке гнітюче враження, що вона і сама вже хотіла кинутися у воду. Після її від’їзду у гірській оселі стало зовсім безлюдно, і служниці могли покладатися лише на монахів, які молилися за упокій Укіфуне. Тому, коли приїхали посланці від принца Ніоу, сувора сторожа, яка досі ревно охороняла будинок, вже і не пробувала їм перешкоджати. Згадавши, що через їхню надмірну пильність принц не міг навіть востаннє попрощатися зі своєю коханою, посланці насилу приховували роздратування. Хоча вони не схвалювали нерозсудливості принца, але, опинившись в Удзі, відразу згадали ту ніч, коли приїжджали сюди разом з ним і те, яким щасливим він був тоді, коли, притискаючи до грудей, ніс до човна свою чарівну кохану.
Побачивши Токікату, Укон заридала.
«Принц звелів привезти вас у столицю», — повідомив Токіката.
«Але я боюсь, що усім іншим служницям може здатися дивним, якщо я поїду саме зараз, — відповіла Укон, — а крім того, навіть якби я поїхала, то в теперішньому стані навряд чи зуміла б принцові щось доладно розповісти. Куди краще було б, якби я приїхала до нього, як скінчиться час жалоби. Сподіваюсь, що доживу до того часу, коли, знайшовши привід для поїздки у столицю, матиму можливість розповісти йому цю страшну історію, схожу на кошмарний сон, без того, щоб він посилав вас по мене». З її слів було ясно, що сьогодні вона нікуди їхати не збирається.