Хоча під час жалоби не заведено обдаровувати посланця, але пані Хітаці, щоб хоч чимось віддячити, дістала меч і прекрасний плямистий пояс, уже давно приготовані для Каору, і, поклавши їх у парчевий мішок, передала все це Окура-но тайфу зі словами: «Прийміть на згадку про покійну...».
Коли Окура-но тайфу показав подарунок Каору, той дорікнув: «У такий час краще було б цього не робити».
«Пані Хітаці прийняла мене особисто, — повідомив посланець. — Вона плакала весь час, поки ми з нею розмовляли. Між іншим вона просила передати вам подяку за увагу, яку ви готові надати її малолітнім синам. Вона розуміє, яка це честь, враховуючи їхнє низьке походження... Одним словом, вона пришле їх до вас найближчим часом прислуговувати у будинку й обіцяє нікому не говорити ні слова про причини вашої до них прихильності».
«Навряд чи хто-небудь мріяв породичатися з намісником провінції Хітаці, — подумав Каору, — але навіть у найвищих покоях іноді прислуговують дочки з подібних родин. І якщо одна з них здобуде прихильність Імператора, то хто їй суддя? А що вже говорити про простих підданих, які часто одружуються з дівчатами низького походження або жінками, які раніше вже були в шлюбі? Навіть якби Укіфуне була рідною дочкою намісника, зв’язок з нею навряд чи міг би мені зашкодити, тим паче що я не мав наміру надавати йому розголосу. Так чи інакше, я мушу показати нещасній матері, яка честь для її дітей мати кревний зв’язок з померлою».
А тим часом до пані Хітаці несподівано нагрянув чоловік. Він, розгніваний до нестями, навіть не присівши, щоб не осквернитися, накинувся на неї з докорами: «Чому це ви в такий час усунулися від домашніх справ?» А треба сказати, що намісник провінції Хітаці ніколи не цікавився долею своєї пасербиці, хоча й здогадувався, що вона живе у скруті. Його дружина приховувала від нього всю правду, вирішивши відкрити йому все, лише коли дочку перевезуть до столиці й обсиплють почестями. Але тепер, коли всі надії розвіялися, їй не залишалося нічого іншого, як, гірко плачучи, розповісти йому про те, що сталося останнім часом, і показати листа Каору. Намісник провінції Хітаці знову і знову перечитував його, збентежений, як і будь-який провінційний чиновник, увагою високої столичної особи до своєї сім’ї.
«Як жаль, що вона померла, втративши таку щасливу можливість! — поскаржився він. — Я іноді роблю послуги панові Каору, але не можу похвалитися тим, що він не дивиться на мене зверхньо. Але якщо він пообіцяв посприяти нашим синам, то вони таки матимуть майбутнє».
Побачивши радість на його обличчі, пані Хітаці у відчаї заридала, подумавши: «О, якби моя нещасна дочка була жива!»
Цього разу і чоловік заплакав. Адже якби дівчина була жива, сім’я намісника навряд чи заслужила б увагу Каору. І якщо тепер той написав матері, то це означало лише, що він почувається винним і, щоб хоч якось загладити свою провину, готовий миритися навіть з неминучим осудом.
Наближався сорок дев’ятий день, останній день жалоби, і після недовгих вагань стосовно того, що сталося з Укіфуне, Каору вирішив, що молебні у будь-якому разі не зашкодять їй, і потайки доручив Ріссі справити належні обряди, особливо подбавши про те, щоб всі шістдесят монахів отримали щедру винагороду. Пані Хітаці також приїжджала в Удзі й винагородила їх від свого імені.
Принц Ніоу прислав Укон срібний горщик, наповнений золотом. Побоюючись пересудів, він обмежився цим скромним даром, який був зроблений від імені Укон, тож люди, які не знали справжніх обставин, дивувалися: «Звідки це у простої служниці?..» Каору прислав своїх найвірніших прибічників.
«Що це за диво? Навіщо такий молебень заради нікому не відомої особи? — дивувалися люди. — Хто ж вона така?»
Коли ж з’явився намісник провінції Хітаці і став поводитися у будинку немов самовпевнений господар, то їхній подив не знав меж. А той, роззираючись навколо, думав лише про те, наскільки обмежені можливості людей такого низького стану, як він. Ось, наприклад, він нещодавно святкував народження онука і, здавалося б, нічого не пошкодував, щоб належним чином прикрасити покої, але, на жаль, йому бракувало як китайського, так і корейського начиння. І до теперішньої пишноти в Удзі йому було далеко, дарма що поминальний обряд тут проводився без розголосу. А от якби пасербиця була жива, то його взагалі до неї не допустили б.