Нака-но кімі подбала про читання сутр і частування для семи монахів. Вже навіть Імператор дізнався про існування дівчини з Удзі, і мимоволі пожалів Каору, бо той, боячись образити Другу принцесу, свою дружину, приховував свої почуття до дорогої його серцю особи.
І Каору, і принц Ніоу не переставали оплакувати своєї втрати. Сильно горював принц, втративши кохану тоді, коли його пристрасть досягла вершини, однак, як людина легковажна, він не пропускав ні найменшої нагоди розважитися з іншими жінками. Каору також не забував про втрату, хоча підготовка поминального обряду і турбота про сім’ю покійної не залишали йому вільного часу для журби.
Імператриця-дружина на час жалоби за принцом Сікібукьо переїхала у будинок на Шостій лінії. Главою церемоніального відомства став Другий принц. Нове звання, піднявши його вагу у світі, одночасно обмежило свободу, і він не міг так часто відвідувати Імператрицю, як би хотів. Тим часом принц Ніоу, знемагаючи від туги, шукав розради у покоях Першої принцеси. Навколо неї було чимало миловидних жінок, але, на жаль, багатьох з них він вже знав.
Найгарнішою, з доброю вдачею, серед них була пані Косайсьо, таємна кохана Каору, якою він особливо дорожив. Ніхто краще за неї не вмів грати на кото, написати листа чи підтримати товариську розмову.
Принц також давно вже цікавився цією особою і неодноразово намагався зруйнувати її зв’язок з Каору. Однак Косайсьо рішуче відкинула залицяння принца, щоб не здаватися йому такою ж, як інші жінки. І от, знаючи, яке горе переживає Каору останніми днями, сповнена співчуття, вона послала йому листа:
Та “якби замінити підстилку із багряного листя...”{316}».
Папір для листа було обрано з великим смаком, а сам лист Каору отримав, коли спустилися тихі, сумні сутінки.
відповів Каору, зворушений тим, що Косайсьо так глибоко проникла в його почуття, і негайно вирушив до неї, щоб особисто висловити свою вдячність. Навряд чи коли-небудь така висока особа відвідувала скромні покої придворної жінки. Здивований їхніми малими розмірами, Каору влаштувався біля дверей. Хоча Косайсьо була збентежена, але трималася із гідністю і, відповідаючи на запитання, виявляла тонкий розум. «Навіть покійна Укіфуне не мала такої чуйної душі. Цікаво, що змусило її піти на службу до принцеси? Я й сам не був би проти того, щоб узяти її під свою опіку», — мимоволі подумав Каору, але навіть не натякнув про своє бажання.
Коли повністю розпустилися лотоси, Імператриця-дружина влаштувала читання Восьми сутр Лотоса. Особливо урочистим було піднесення дарів — священних зображень і сутр — на честь покійних міністра з Шостої лінії{317} і пані Мурасакі. Найбільше людей зібралося того дня, коли читався п’ятий сувій. Усі, хто мав знайомих серед придворних жінок, скористалися їхньою гостинністю, щоб насолодитися прекрасним видовищем. На п’ятий день вранці читання скінчилося, у покоях було замінено молитовне начиння повсякденним. Перегородки, що відокремлювали північні передні покої від внутрішніх, були тимчасово прибрані. Перша принцеса перебралася на західну галерею. Її прислужниці, стомлені довгим читанням, розійшлися хто куди, і поряд з нею майже нікого не залишилося. Сталося так, що саме того вечора Каору мав переговорити з кимось із монахів і, переодягнувшись у носі, зайшов у павільйон для риболовлі. Побачивши, що монахи вже пішли, він пройшов на галерею, що вела до ставка, і сів там, насолоджуючись вечірньою прохолодою. У павільйоні було малолюдно, і Каору раптом спало на думку, що прислуга Першої принцеси, зокрема і Косайсьо, розмістилися швидше за все на галереї, що з’єднує павільйон з будинком, і, можливо, лише переносні завіси приховують їх від сторонніх поглядів. Немов на підтвердження його здогаду до нього долинув легкий шелест убрання. Помітивши, що перегородка біля висячого переходу трохи відсунута, він тихенько підійшов до щілини і заглянув у неї.
З першого погляду було видно, що тут живе не звичайна прислуга, а безладно розставлені всюди завіси не заважали йому розгледіти все як на долоні. Три дорослі жінки та дівчинка-служниця клопоталися біля великого тареля, силкуючись розколоти на ньому шматок льоду. Всі вони були у нижньому вбранні й, видно, почувалися так розкуто, наче поряд не було господині. Однак віддалік лежала надзвичайно красива жінка в одязі з тонкого білого шовку і, посміхаючись, дивилася на жінок, які вовтузилися з льодом. День був спекотний і, знемагаючи під тягарем густого волосся, вона відкинула його убік, відкривши невимовної краси обличчя. «Чимало миловидних жінок зустрічав я в житті, — подумав Каору, — але такої ще ніколи не бачив». Поруч з нею прислужниці з її покоїв здавалися зовсім непримітними, немов глиняні ляльки. Втім, придивившись уважніше, Каору помітив між ними одну, яка вирізнялась серед інших благородною поставою і тонкими рисами обличчя. На ній було жовте вбрання і світло-фіолетове мо. Неквапливо обмахуючись віялом, ця жінка сказала: «Чи не здається вам, що від цієї метушні з льодом прохолодніше не стає, навпаки... По-моєму, краще просто дивитися на нього, не чіпаючи». Її обличчя освітилося чарівною усмішкою. Каору впізнав її голос — це була та сама особа, заради якої він прийшов сюди. А тим часом жінки все-таки розбили лід, і кожна взяла собі по шматку. Дехто з них став одразу прикладати його до голови або до грудей, не підозрюючи, що їх можуть побачити. Жінка в жовтому, загорнувши шматок льоду в папір, піднесла його принцесі. Але та, піднявши свою надзвичайно витончену руку, лише сказала: «О ні, мені не треба. Він дуже швидко тане».