«Між іншим, я чула дивну історію, — сказала Дайнаґон. — Річ у тому, що та особа з Удзі, яку недавно втратив пан Каору, доводиться по батькові молодшою сестрою господині з дому на Другій лінії, а її мати чи то, може, тітка — дружиною намісника провінції Хітаці. Так от цю особу почав таємно відвідувати принц Ніоу. Пан Каору дізнався про це й вирішив перевезти її до столиці, а тим часом приставив до оселі Удзі надійну сторожу. Одного разу принц приїхав, як зазвичай, а увійти не зміг. Так і довелося йому повернутися ні з чим, прочекавши якийсь час неподалік від будинку. Уявляю собі, який він був жалюгідний — верхи на коні, в найпростішому вбранні! І от та особа в Удзі, мабуть, закохавшись у нього, одного дня раптом зникла. І тепер годувальниця та інші служниці плачуть цілими днями, вважаючи, що вона втопилася у річці».
Імператриця була приголомшена почутим. «А хто вам це розповів? Яке нещастя! Дивно, що всі мовчать про таку неймовірну подію. Навіть Каору ні словом не обмовився, а тільки все нарікає на зрадливість цього світу та журиться, що коротке життя випало всім, хто пов’язаний з Восьмим принцом».
«Звичайно, слугам вірити не можна, — відповіла Дайнаґон, — але дівчинка-служниця, яка розповідала мені цю історію, говорила досить переконливо. Сама вона прислуговує в Удзі, але днями в якійсь справі приїжджала до столиці і заходила у будинок Косайсьо. Як видно, зникнення дівчини з Удзі пов’язане з такими незвичними обставинами, що перелякані жінки воліють мовчати про таємницю. Думаю, що навіть Каору не знає всіх подробиць».
«Передайте цій дівчинці, щоб вона більше нікому нічого не розповідала, — занепокоїлася Імператриця. — Боюся, що принц такими любовними пригодами зовсім знеславить своє ім’я».
Через кілька днів Друга принцеса, дружина Каору, отримала листа від Першої принцеси. Захоплений вишуканістю її почерку, Каору навіть пошкодував, що не додумався раніше започаткувати таке листування. Імператриця надіслала Другій принцесі чимало прекрасних сувоїв з картинами, а Каору, вибравши з них найкращі, відіслав їх Першій принцесі. На одній з картин був майстерно зображений Тоґімі, син Серікава-дайсьо {319}, у ту мить, коли він, охоплений тугою за Першою принцесою, осіннім вечором виходить з дому, і Каору, уявивши себе на його місці, зітхнув: «О, якби ж то я знайшов жінку, яка у всьому відповідала б моїм бажанням...»
хотів написати Каору прямо на картині, але розумів, що не має права навіть натякати на свої почуття. Багато чого передумав він останнім часом і врешті-решт дійшов висновку: «Якби жила Ооїґімі, то хіба я думав би про інших жінок? І навіть на пропозицію Імператора відповів би відмовою. Та й зрештою Імператор не виявив би мені такої честі, якби знав, що я вже маю кохану. Так, саме та «берегиня мосту Удзі» і позбавила мене спокою». Потім Каору згадав про своє шалене захоплення дружиною принца Ніоу і знову гірко розкаявся у своїй нерозсудливості, що завела його у безвихідь. А ще він пригадав її молодшу сестру, яка так несподівано й нерозумно, немов дитя, вкоротила собі життя. Як вона, мабуть, страждала, помітивши, що він змінив своє ставлення до неї, як мучилася докорами сумління за власну провину. Адже вона могла бути приємною співрозмовницею, якщо, звичайно, не очікувати від неї більшого. Але він і не збирався з нею одружуватися. То чи варто ображатися тепер на принца і дорікати їй? Хіба виною всього не була його власна необізнаність з життям?
Якщо навіть врівноважений Каору не міг знайти душевного спокою, то що вже казати про принца Ніоу? Адже його туга за покійною Укіфуне посилювалася ще й тим, що поруч не було нікого, хто розділив би з ним його горе. Тільки Нака-но кімі співчувала принцові, але, на жаль, вони з покійною не стали близькими подругами, бо встигли лише познайомитися. Крім того, дружині принц ніколи не зважився б висловити все, що було у нього на душі. Тому іноді, неспроможний стримувати туги, він кликав Дзідзю, яка колись служила в Удзі. Незабаром після закінчення жалоби прислуга Укіфуне розійшлася хто куди, і в гірській оселі залишилися тільки годувальниця і дві молоді служниці, які не забули про прихильне ставлення до них покійної. Однією з них була Дзідзю, хоча ніщо начебто не пов’язувало її з родиною Восьмого принца в Удзі. Проводячи дні за розмовами з Укон і годувальницею, вона дуже скоро знудилася життям у цій похмурій оселі. Тепер її лякав навіть плескіт води в річці, хоча колись він вселяв у її серце надію на краще. Зрештою вона найнялася на службу в якусь небагату родину у столиці. Розшукавши її, принц знову запропонував їй переїхати у будинок на Другій лінії, але вона відмовилася, злякавшись пересудів, бо занадто складні стосунки пов’язували її з цим домом. Однак вона дала зрозуміти, що залюбки б служила в Імператриці.