І все-таки він чомусь знову опинився у західній галереї. Перша принцеса за своїм звичаєм проводила вечірні години у покоях Імператриці, і її служниці, зручно розташувавшись на галереї, милувалися місяцем і тихенько розмовляли. Наблизившись до них, Каору почув ніжні звуки кото «со».
«Невже ви хочете, щоб у мене «перехопило подих{322}?» — запитав він. Перелякані його несподіваною появою, жінки, однак, навіть не опустили завіси.
«Але хіба є схожий брат?..{323}» — піднявшись, озвалася одна з жінок, напевне, пані Цюдзьо.
«Не знаю, чи брат, але дядько з материного боку точ-но є», — пожартував Каору і зухвало запитав: «Ваша пані{324}, здається, проводить вечір у покоях Імператриці? А яким заняттям вона віддається на дозвіллі тут, у рідному домі?»
«А хіба не все одно, де — в палаці чи тут? — зауважила одна з жінок. — Що хоче, те й робить».
«Як чудово їй живеться!» — подумав Каору і мимоволі зітхнув. Потім, злякавшись, що жінки можуть щось запідозрити, притягнув до себе японське кото, що виглядало з-під завіси, і заграв, навіть не налаштовуючи його. Оскільки кото виявилося налаштованим на лад «ріці», який чудово відповідав нинішній порі року, то гра Каору справила на жінок вельми приємне враження і вони дуже пожалкували, коли після кількох тактів він припинив її.
«А хіба моя мати чимось поступається Першій принцесі? Невже Перша принцеса краща лише тому, що вона дочка Імператриці? Вони обидві були улюбленицями батьків, але їхнє теперішнє становище зовсім різне. Мабуть, відмінність у тому, що Імператриця народилася у дивовижній місцевості — Акасі! Зрештою, я не маю підстав скаржитися на долю. Але якби я міг заволодіти ще й цією принцесою...» — мріяв Каору, але досягти цього йому не судилося.
Мія-но кімі жила зовсім поруч, у західному флігелі. Поза завісами її покоїв видніли постаті молодих жінок, які також гуртом милувалися місяцем. «От бідолашна! — мимоволі поспівчував їй Каору. — Адже і в її жилах тече імператорська кров. Здається, її батько, принц Сікібукьо, ставився прихильно до мене...» — і під цим приводом він підійшов ближче. З-поза завіс раптом вибігли двоє чи троє миловидних дівчат-служниць в однаковому одязі й почали прогулюватися уздовж поруччя, але, помітивши Каору, квапливо сховалися. Зрештою, інакше й не могло бути.
Каору підійшов до південної частини флігеля і кілька разів кашлянув, щоб привернути до себе увагу. До нього вийшла трохи старша служниця.
«Якби я сказав, що давно вже таємно мрію про вашу господиню, — почав він, — то боюсь, що повторив би всім відомі заяложені вирази... О, коли б я міг підшукати якісь нові слова!..»
Служниця не передала його слів господині, а сміливо, не розгубившись, відповіла сама: «Тепер, коли моя пані опинилася у такому скрутному становищі, я не можу не згадати, які надії покладав на вас покійний принц щодо неї. А за добрі слова, я впевнена, вона вам буде вдячна».
«Так само вона обійшлася б і з будь-яким іншим молодиком», — подумки образився Каору. «Ви, мабуть, не знаєте, — сказав він, — що ми з вашою пані кревно пов’язані{325}, і я був би щасливий, коли б вона зверталася до мене за будь-якої потреби. Але, сподіваюся, ви розумієте, що розмовляти через посередника...» Зніяковівши, служниця передала слова Каору своїй господині.
«Тепер, коли я залишилася без батьківської опори, я дуже рада дізнатися, що ви не забули про кревні зв’язки між нами. І це дозволяє сподіватися...» — цього разу говорила сама Мія-но кімі юним і ніжним голосом.
Якби Мія-но кімі була звичайною служницею, Каору був би задоволеним, але вона була дочкою принца крові, і його непокоїло, що вона з такою легкістю відповіла майже незнайомому чоловікові? Водночас він не сумнівався, що вона гарна з лиця, і прагнув її побачити. «Мабуть, саме така жінка і здатна розхвилювати серце принца Ніоу», — припустив він і задумався над тим, яким мінливим буває захоплення жінкою.
Мія-но кімі була дочкою принца й отримала виховання відповідно до свого становища, і таких, як вона, було досить багато. Тому його дивувало інше — як у гірській глушині, у бідній оселі відлюдника виросли дві такі прекрасні особи без жодних вад. І якою ж знаменною стала для нього зустріч з їхньою молодшою сестрою, яку він колись засуджував за сердечну непостійність! З будь-якого найменшого приводу думки Каору знову і знову повертали до родини Восьмого принца. Яка дивна, жорстока доля пов’язала його з ним! Одного вечора Каору сидів у задумі, а перед ним кружляли у повітрі мушки-одноденки. Як завжди бувало, наче сам собою склався вірш: