«От диво! Може, показати все це панові Содзу?» — сказав один монах, а інший додав: «Справді якась чудасія...» Зрештою один із них пішов до Содзу і доповів, що сталося.
«Я здавна чув, що лисиці можуть перетворюватися на людей, але сам я ніколи не бачив нічого подібного», — сказав Содзу і поспішно спустився в сад.
До приїзду монахині всі слуги, хто на щось був здатний, зібравшись у службових приміщеннях, закінчували останні приготування, і всередині було тихо. Супроводжуваний кількома монахами, Содзу підійшов до дерева і втупив пильний погляд у дивну істоту, але вона й тоді не змінила свого вигляду.
Не знаючи, що й гадати, Содзу все дивився і дивився, а ніч тим часом наближалася до кінця. «Швидше б світало, — подумав він. — Тоді і стане ясно, людина це чи перевертень». Складаючи пальці у відповідні мудрі, він промовляв істинні заклинання і врешті-решт змушений був визнати: «Усе-таки це людина. У всякому разі я не бачу, що це злий дух. Підійдіть і розпитайте її. Може, її кинули тут мертвою, а вона ожила».
«Але чому її кинули мертвою у цій садибі? Якщо вона людина, значить, її заманив сюди якийсь лис або дух дерева. Так чи інакше, все це не на добре. Хіба можна перевозити хвору в таке осквернене місце?» — допитувався Адзарі й покликав старого сторожа, і всі здригнулися від жаху, почувши, як відлуння його голосу покотилося в горах.
Підійшов сторож у шапці, якось дивно зсунутій на потилицю. «А чи не може жити десь поблизу молода жінка? Ось подивіться, що ми виявили...» — запитали його.
«Усе це витівки лисиці, — спокійно відповів сторож. — З цим деревом часто відбуваються всілякі чудеса. Скажімо, позаминулої осені викрали дворічну дитину у сусідів і принесли сюди під це дерево. І нікого це не здивувало».
«І що, дитина померла?»
«Та ні, здається, вижила. Лисиці не так уже й часто шкодять людям, зазвичай тільки лякають». Як видно, сторож і справді не бачив нічого надзвичайного в тому, що сталося. Тим паче що його думки тепер витали там, де готувалася вечеря.
«Ну якщо так, то треба перевірити, чи справді в цьому замішана лисиця», — сказав Содзу і, покликавши монаха, відомого своєю безстрашністю, звелів йому підійти до жінки.
«Хто ти — демон, божество, лисиця чи дух дерева? Тобі не обдурити монаха, про мудрість якого говорить увесь світ. Хто ти, відкрий своє ім’я...» — сказав той, потягнувши жінку за рукав, але вона, сховавши обличчя, заплакала ще сильніше.
«О мерзенний духу дерева, невже ти думаєш нас обдурити?!» — обурювався монах, силкуючись зазирнути їй в обличчя, хоча його серце завмирало від страху: «А що, як це страшний перевертень без очей і носа, про якого розповідають у старовинних переказах?» І щоб присутні не засумнівалися в його хоробрості, він спробував зірвати з жінки одяг, але домігся лише того, що, впавши на землю долілиць, вона ридма заплакала.
«Що не кажіть, а такого дива ще світ не бачив», — заявив монах, вирішивши будь-що змусити жінку показати своє справжнє обличчя, але раптом Адзарі сказав: «Здається, буде дощ. Якщо ми залишимо її надворі, вона неодмінно помре. Тож віднесімо її до огорожі».
«З усього видно, що перед нами звичайна людина. Ми вчинимо гріх, якщо залишимо її без допомоги, бо життя ледь-ледь жевріє в ній. Я завжди сумую,коли бачу, як умирають риби, виловлені у ставку, або олені, спіймані в горах, і почуваюся винуватим, що не можу допомогти їм. А людське життя таке коротке, що не можна не дорожити навіть двома чи трьома днями, які від нього залишилися. Ми не знаємо, що сталося з цією жінкою — чи то нею заволодів демон або дух, чи то її вигнали з дому чи обдурили. Не виключено, що їй доведеться померти насильницькою смертю. Але ж Будда не відмовляє в допомозі і таким, як вона. Спробуймо ж дати їй цілющого зілля і подивимося, що з цього вийде. Може, нам ще вдасться її врятувати. Ну, а якщо не вдасться, то вже нема ради», — сказав Содзу і велів тому хороброму монахові перенести жінку в будинок.
«О, цього не робіть! — обурилися одні. — Не можна пускати в будинок близько до вашої матері цю дивну істоту! Хіба ви не боїтеся скверни?»
«Навіть якщо це перевертень, — заперечували інші, — не можна допустити, щоб жива істота вмирала під дощем на наших очах!»
Знаючи, якими балакучими є слуги, Содзу велів покласти жінку в тій частині будинку, куди ніхто ніколи не заходить.
Тим часом до воріт підкотили карету, і стара монахиня зайшла в приготовані для неї покої. «О, як вона страждає», — журилися люди, дивлячись на неї. Коли всі трохи заспокоїлися, Содзу запитав: «А що з тією жінкою?»