«Вона дуже слаба, нічого не говорить і ледве дихає. Мабуть, в неї вселився якийсь дух, і вона втратила свідомість», — відповів один з монахів, а молодша монахиня, сестра Содзу, запитала: «А що сталося?»
Розповівши їй про знайдену жінку, монах додав: «У свої шістдесят років я не бачив нічого подібного».
«А от мені у храмі в Хацусе приснився дивний сон... — І молодша монахиня заплакала. — Але що це за жінка? Я так хотіла б її побачити!»
«Вона за східними дверима», — сказав Содзу, і монахиня, його сестра, негайно зайшла туди. Там уже не було нікого зі слуг, які розійшлися, залишивши жінку саму. На ній, юній і чарівній, було вбрання з білого візерунчастого шовку і червоні шаровари. Дивовижний аромат, який випромінював її одяг, надавав їй надзвичайного благородства.
«О, моя люба дитино, невже ти повернулася до мене?» — заридала молодша монахиня і, покликавши служниць, звеліла перенести жінку у внутрішні покої, а вони, нічого не знаючи про обставини її появи в домі, сміливо виконали її наказ. Спочатку жінка не подавала жодних ознак життя, але раптом її очі злегка розплющилися.
«Скажіть хоч що-небудь, — просила монахиня. — Хто ви? Як потрапили сюди?» Але незнайомка не озивалася, наче нічого не розуміючи. Монахиня спробувала напоїти її цілющим відваром, але жінка все одно не оживала, а навпаки — здавалося, що вона ось-ось перестане дихати.
«О, яке горе! — плакала монахиня. — Вона може померти...» — і, покликавши Адзарі, відомого своїми здібностями, попросила: «Допоможіть їй своїми молитвами».
«Я так і знав! Хіба можна було забирати її в будинок?» — бурчав Адзарі, але відразу заходився читати сутри і благати тутешніх богів.
У покої зазирнув Содзу. «Що з нею? — запитав він. — Постарайтеся вигнати з неї злого духа і розпитайте». Однак нещасна жінка слабшала з кожною миттю.
«Вона все одно не виживе, — бурчав Адзарі, — а ми потрапимо у скрутне становище, бо нам доведеться залишитися тут надовго через осквернення».
«Як видно, вона не простого звання, і якщо помре, то хіба маємо право залишити її тут саму? От нещастя!» — заперечив Содзу. «Заспокойтеся! — зупинила їх монахиня. — І не кажіть нікому ні слова. Інакше ми й справді потрапимо в біду». Навіть за матір’ю вона не доглядала так, як за цією невідомою особою. Сердечно піклуючись про неї, вона ні вдень, ні вночі не відходила від хворої і докладала всіх зусиль, щоб повернути її до життя. Це правда, що цієї жінки ніхто не знав, але вона була така прекрасна, що всі тільки й думали про те, як би її врятувати. Іноді вона розплющувала очі, і сльози котилися з них нестримним потоком.
«Пожалійте мене! — просила монахиня. — Напевне, сам Будда привів вас сюди, щоб замінити мені дороге дитя. Невже і ви мене покинете? О, краще б я ніколи не бачила вас! Я впевнена, що ми з вами пов’язані ще в минулому народженні. Ну скажіть хоч слово!»
«Навіщо мені жити? — почула вона нарешті ледве виразний шепіт. — Я така нікчемна й нікому не потрібна в цьому світі. Не кажіть про мене нікому, а коли настане ніч — киньте в річку».
«О, я така рада, що чую нарешті ваш голос! Але навіщо ви такі страшні речі кажете? Скажіть, як ви тут опинилися?»
Однак жінка не відповідала. Монахиня уважно оглянула її, щоб переконатися, чи немає ран у неї на тілі, але нічого не знайшла. Сумно зітхаючи, милувалася вона цією чарівною істотою, і поступово її душу також охопив сумнів: «А чи не з’явився цей перевертень, щоб порушити мій спокій?»
Днів два чи три залишалися вони в цій покинутій садибі покійного імператора Судзаку, ревно молячись за одужання обох хворих і роздумуючи над дивною пригодою, яка їм трапилася. Серед тутешніх жителів знайшлося чимало людей, що колись прислужували Содзу, тож дізнавшись про те, що він перебуває в садибі Удзі-но ін, вони з’явилися засвідчити йому свою повагу і між іншим розповіли: «У садибі покійного Восьмого принца сталося нещастя — раптово, з невідомої хвороби, померла його молодша дочка, якою опікувався пан Каору. Тому ми й не заходили сюди вчора, бо довелося допомагати на її похороні».
«Може, демон викрав душу померлої і приніс до нас?» — думав Содзу, а придивляючись до неї уважно, бачив в ній щось страшне й потойбічне.
«Хоча насправді вчорашній вогонь у горах не був таким яскравим, як під час похоронної кремації...» — згадували служниці.
«Видно, було вирішено обійтися скромним похороном», — пояснили місцеві гості, яких навіть не впустили всередину, а залишили в саду, щоб вони не осквернилися.