«Але подумайте, учителю, — заперечили монахи, — якщо ви дасте людям привід для негідних чуток, то це може кинути тінь на вчення Будди».
Однак Содзу був готовий взяти на себе найважчі обітниці, аби тільки його молитви подіяли. Всю ніч він провів біля хворої, і до світанку злий дух перейшов нарешті на посередника. Покликавши на допомогу Адзарі, Содзу знову став вимовляти заклинання, змушуючи злого духа відкрити, хто він і чому так мучить нещасну жінку. І дух, який впродовж довгих місяців нічим не видавав себе, нарешті відкрився.
«О ні, я не для того прийшов сюди, щоб скоритися вам — заволав він, вивергаючи прокльони. — Я і сам був колись монахом і старанно виконував обряди, але після смерті, коли моя душа ще блукала, а якась незначна образа прив’язувала мене до цього світу, я одного разу проник в оселю, де жило багато прекрасних жінок. Одну з них я вбив{329}, а от ця жінка сама вважала життя важким тягарем і безперестанно твердила, що хоче померти. І от, скориставшись таким випадком і тим, що однієї темної ночі вона залишилася сама, я заволодів нею. Та оскільки її оберігала Каннон, то я скорився вам і тепер покину її тіло».
«Але хто ти, назви себе!» — питали його, але посередник, на якого перейшов злий дух, видно, настільки ослаб, що вже не міг сказати жодного слова.
Тим часом хвора поступово опам’яталася. Озирнувшись навколо, вона побачила незнайомих монахів, старих і згорблених, почуваючись самотньою, закинутою в невідомий край. Вона спробувала пригадати, хто вона і що з нею трапилося, але, на жаль, її пам’ять не зберегла ні імені, ні назви місця, де вона жила. Але куди вона тоді прийшла? Вона згадала, як того вечора, вкрай настраждавшись, коли всі полягали, тихенько відчинила бічні двері і вислизнула надвір. Дув шалений вітер, хвилі з грізним плескотом билися об каміння. Тремтячи від страху і не думаючи вже ні про минуле, ні про майбутнє, вона присіла на край галереї. Вона не розуміла, куди йде, але сама думка про повернення доводила її до розпачу. Вона вирішила померти, і відступати було вже пізно. «Хоч би проковтнув мене який-небудь демон, — благала вона. — Все що завгодно, тільки не бути поміченою і висміяною!» Та саме тоді звідкись з’явився вродливий чоловік, який підійшов до неї і сказав: «Ідіть за мною». Вона згадала, що він узяв її на руки. У неї майнула думка: «Чи це не принц Ніоу мене кличе?» — і знепритомніла. Здається, цей чоловік відніс її в якесь незнайоме місце, а сам зник. Вона гірко заплакала, засмучена тим, що їй так і не вдалося здійснити свого наміру. Більше вона нічого не пам’ятала. Судячи з того, що казали навколишні люди, з того дня минуло досить багато часу. Невже їм довелося так довго доглядати за нею? Яка ганьба! «О, навіщо вони повернули мені життя?» — нарікала вона і не брала в рот ні краплі цілющого відвару, хоча навіть в ті дні, коли вона лежала без пам’яті, монахині вдавалося іноді годувати її.
«О, чому ви розбиваєте мої надії? — крізь сльози казала монахиня, ні на крок не відходячи від її постелі. — Я так раділа, що вам стало краще, адже стільки днів поспіль ви металися в гарячці...»
Надзвичайна краса допомогла жінці здобути прихильність оточення, яке невтомно доглядало за нею. Вона ж, як і раніше, мріяла про смерть, але, незважаючи на всі випробування, вона невдовзі почала піднімати голову і перестала відмовлятися від їжі. Щоправда, однак, вона і тепер далі худнула. Монахиня з нетерпінням чекала повного одужання і була дуже розчарована, коли, ледь оговтавшись, хвора стала просити: «Дозвольте мені прийняти постриг... Лише тоді я зможу жити».
«Але що буде з вашою красою?.. Навіщо це робити?»
Зрештою монахиня попросила Содзу прийняти у жінки п’ять перших обітниць і вистригти невелике пасмо волосся на тімені. Звичайно, вона розраховувала на більше, але, звикнувши у всьому коритися волі старших, не сміла наполягати.
«Ну, поки що досить і цього, а тепер допомагайте їй ще повністю одужати», — сказав Содзу і, не затримуючись, пішов у гори.
«От і збувся мій сон», — раділа монахиня. Вона допомогла жінці сісти і почала власноруч розчісувати їй волосся. Як не дивно, воно майже не заплуталося під час хвороби і тепер, коли монахиня розпустила його, воно яскраво блищало. У будинку, де жили жінки, сиві пасма яких нагадували про те, що до ста років їм одного лише не вистачає, ця чарівна особа здавалася феєю, що спустилася з неба, і монахині дивилися на неї з острахом і захопленням.