«Чому ви не хочете розповісти про себе, хоча бачите, як ми близько вами переймаємося? — допитувалася монахиня. — Скажіть, хто ви, звідки і як потрапили туди?»
«Мабуть, тоді, коли я знепритомніла, я геть-чисто все забула, — лагідно відповіла жінка. — На жаль, я нічого не пам’ятаю. Тільки дуже невиразно бачу вечірній сад, коли сиджу на галереї, думаючи про те, як назавжди піти з цього світу, і раптом з-за великого дерева перед будинком з’являється якийсь чоловік і забирає мене із собою. Решти, попри всі зусилля, я не можу згадати і навіть не знаю, хто я. О, я хочу лише одного — щоб люди забули про мене і ніхто не дізнався, де я», — додала вона, заливаючись сльозами.
Помітивши, що жінці неприємно згадувати про минуле, монахиня перестала її розпитувати. Те, що сталося, здавалося їй чудом. Справді, їй пощастило, мабуть, більше, ніж старому Такеторі{330}, який колись знайшов діву Каґую. «А що, як вона раптом зникне?» — думала монахиня, і її серце тривожно защеміло.
Стара монахиня належала до досить знатного роду. Її дочка була дружиною впливового дворянина, а після його смерті зосередилася на вихованні своєї єдиної доньки. Видавши її заміж за юнака із благородної сім’ї, вона щиро про нього дбала, але, на жаль, невдовзі її дочка померла. Зазнавши такого болісного удару долі, сестра Содзу постриглася в монахині й оселилася в гірському селі Оно, далеко від мирської суєти. Знемагаючи від туги і самотності, вона мріяла знайти когось, хто був би схожим на її улюблену дочку, і от зовсім несподівано доля прислала їй цю чарівну особу, яка, здавалося, перевершувала померлу і красою, і чеснотами. «Це справжнє чудо!» — раділа монахиня. Попри свій похилий вік, вона була все ще красивою, а тонкі риси обличчя та поведінка свідчили про її благородство.
Тут, в Оно, ніщо не нагадувало незнайомці — Укіфуне — про її колишню оселю в Удзі, навіть близький гірський потік жебонів ласкавіше. Вишукана простота будівлі, вміло вибрані квіти і дерева — у всьому проявлявся бездоганний смак господині дому. Незабаром настала осінь з її похмурими днями. Коли прийшов час зрізати рис у полі за воротами, молоді служниці, наслідуючи сільських дівчат, співали народних пісень і веселилися, а пронизливий звук тріскачок забавляв Укіфуне, пробуджуючи в душі спогади про давно знайомі східні землі...
Будинок, в якому жили монахині, був розташований трохи глибше в горах, ніж оселя, яка колись належала принцесі Оціба, дружині міністра Юґірі. Його одна стіна межувала зі схилом, навколо був сосновий бір, і в цю осінню пору, коли вітер тужливо стогнав у кронах сосен, Укіфуне, щоб згаяти час, віддавалася молитвам.
Коли випадали яскраві місячні ночі, сестра Содзу грала на китайському кото, а її товаришка Сьосьо акомпанувала їй на біва.
«А ви не хочете до нас приєднатися? — пропонували вони. — Адже вам, мабуть, нудно...»
А Укіфуне, побачивши, яку втіху приносить музика цим немолодим монахиням, знову і знову нарікала на свою злощасну долю. «Як жаль, що мене не вчили нічого такого! — думала вона, зітхаючи. — Яке нещастя, що я виросла в таких жалюгідних умовах». Іноді в пошуках розради вона бралася за пензель і, вправляючись у каліграфії, писала щось на зразок такої пісні:
Несподіваний порятунок не приніс Укіфуне радості, бо майбутнє було невизначеним. В яскраві місячні ночі монахині складали вірші, згадували про минуле, а вона, неспроможна приєднатися до них, одного разу, змучена тяжкими роздумами, сказала:
У ту давню мить, коли її життя мало скінчитися, вона згадала багатьох, але тепер думала тільки про близьких людей: «Як мати, напевне, страждає! А годувальниця? Скільки сил витратила вона на те, щоб допомогти мені зайняти гідне місце в світі! І, на жаль, все марно... Неважко собі уявити, в якому вона розпачі! Але де вона тепер? Адже вона навіть не знає, що я ще жива. А Укон? Ближчої для мене людини нікого не було, ми жили душа в душу, ніколи нічого не приховуючи одна від одної, незмінно ділячись своїми радостями і печалями...»
У будинку сестри Содзу не було інших служниць, крім семи чи восьми літніх монахинь, бо ніхто з молодих жінок не погодився б оселитися тут, далеко від блиску і розкоші столичного життя. Деякі монахині мали дочок чи внучок, але вони або пішли на службу в столиці, або влаштували своє життя якимось іншим чином, у всякому разі, в Оно вони не залишилися і лише зрідка навідувалися сюди.