«О, як прекрасно, тепер такого співу ніде не почуєш!» — похвалив Цюдзьо, і служниці, що сиділа поруч старої монахині, довелося прокричати його слова їй прямо у вухо.
«Сучасна молодь не має смаку до музики, — відповіла вона, самовдоволено посміхаючись. — От, скажімо, особа, яка недавно з’явилася в нашому домі, вельми гарна собою, але цілими днями тільки журиться. Ні слова від неї не почуєш. А вже до вишуканих розваг вона, здається, зовсім не схильна».
Її дочка та інші монахині зовсім розгубилися, а Цюдзьо, зовсім утративши цікавість до такої події, вирушив додому. Вітер довго ще доносив до садиби в Оно чисті звуки його флейти. До самого світанку монахині не склеплювали очей, а вранці з’явився гонець з листом: «Вчора вечері мене охопило таке сум’яття, що я не витримав і поїхав. Вибачте...
Може, все-таки Ви пробудите жалість у серці молодої пані? Повірте, я ніколи не смів би докучати Вам своїми листами, якби не болісна туга...»
Монахиня так засмутилася, що не могла стримати сліз. І ось яку відповідь вона написала:
Те, що молода пані має вкрай нечуйне серце, Ви, напевне, й самі здогадалися, наслухавшись непрошених зізнань моєї старої матері...» Звісно, такий лист не міг здаватися Цюдзьо гідним уваги. І, напевне, він відклав його, ледь дочитавши до кінця.
Листи Цюдзьо з’являлись так часто, як вітер між листям місканта, тож Укіфуне, переконавшись у його чоловічій настирливості, вирішила позбутися його домагань одним-єдиним можливим способом — постригом у монахині. І, заохочена цією думкою, вона всією душею віддавалася вивченню сутр і молитов. Водночас монахиня дійшла висновку, що Укіфуне, яка відмовляється від світу, незважаючи на свою молодість, мабуть, має вроджену похмуру вдачу. Але дівчина була такою гарною, що досить було однієї її усмішки і монахиня легко вибачала їй всі вади і знову нею захоплювалася.
Дев’ятого місяця молодша монахиня знову вирушила на прощу до Хацусе, щоб віддячити Каннон за чудесну розраду, яку вона отримала після багатьох років туги і самотності, спричинених смертю улюбленої дочки.
«Їдьмо разом, — вмовляла вона Укіфуне. — Про це ніхто не знатиме. Звичайно, тамтешні храми мало чим відрізняються один від одного, але Каннон з Хацусе частіше виконує прохання молільників, про що є чимало незаперечних доказів».
«Колись мати і годувальниця так само вмовляли мене їздити в Хацусе, але це не принесло мені щастя, — подумала Укіфуне. — Мені не вдалося навіть піти зі світу, а в цьому житті я не бачила нічого, крім горя і бід». Крім того, її лякала довга спільна подорож з чужою жінкою.
Однак вона, не відмовляючи грубо, тільки поскаржилася: «Я схоже нездужаю і не знаю, чи витримаю таку далеку подорож...» А монахиня, здогадуючись, що та має певні причини побоюватися, більше не стала наполягати.
Цю пісню Укіфуне написала одного разу, як письмову вправу, і, знайшовши її, монахиня жартома зазначила: «Напевне, замість криптомерій ви б радше розшукали двох чоловіків?»
Її слова виявилися настільки влучними, що на щоках Укіфуне спалахнув рум’янець, який зробив її ще привабливішою.
відповіла монахиня швидко, хоч і не надто блискучо.
Вона мала намір їхати до Хацусе сама, але всі служниці захотіли неодмінно її супроводжувати, а тому, стурбована тим, що після її від’їзду будинок спорожніє, монахиня залишила з Укіфуне трьох жінок: кмітливу монахиню Сьосьо, старшу за неї жінку Саемон і дівчинку-служницю.
Провівши прочан задумливим поглядом, Укіфуне усвідомила, що тепер поруч з нею не залишилося жодної людини, на яку можна було б покластися, і ще більше засмутилася. І от одного разу, коли вона сиділа, занурившись у похмурі думки, прибув лист від Цюдзьо. «Будь ласка, прочитайте, — попросила Сьосьо, але Укіфуне наче її і не почула. Залишившись у цьому спорожнілому домі, вона нудилась і гаяла час у роздумах про своє минуле та майбутнє.