«Як прикро, що ви тільки сумуєте! — казала Сьосьо. — Може, хоча б зіграємо у “ґо”?»
«Я дуже погано граю», — відмовлялася Укіфуне, але врешті-решт погодилася, і Сьосьо веліла принести дошку. Впевнена в собі, вона запропонувала Укіфуне починати першою, але, на її превеликий подив, та грала настільки добре, що для наступної партії їм довелося помінятися місцями.
«От було б чудово, якби господиня повернулась і подивилася на ваші успіхи! — раділа Сьосьо. — Колись вона дуже добре грала в “ґо”». Пан Содзу також залюбки грав і пишався своєю майстерністю, та так, що уявив себе мало не великим майстром цієї гри. І от одного разу він запропонував сестрі зіграти з ним, заявивши, що вона його ніколи не обіграє. А скінчилося усе тим, що він програв їй двічі поспіль. І ось що я вам скажу: ви граєте куди краще за нього. Просто чудово!»
Спантеличена надмірною пристрастю, з якою грала ця немолода, вже трохи полисіла особа, Укіфуне знітилась і, поскаржившись на поганий настрій, лягла.
«Вам не треба нехтувати нічим, що могло б відвернути вас від похмурих думок, — повчала її Сьосо. — Недобре, коли така молода, красива жінка весь час сумує. Ви — ніби коштовний камінь зі щербиною!»
Сумовиті стогони нічного вітру пробуджували у душі Укіфуне численні спогади:
Коли на небо виплив яскравий місяць, з’явився Цюдзьо, від якого вдень прибув лист. «О, як це недоречно! Що йому ще треба?» — обурилася Укіфуне, поспішно ховаючись у глибині покоїв.
«Чого це ви такі нечемні? — здивувалася Сьосьо. — Хіба було б погано провести вечір у товаристві людини з тонкою душею? Або принаймні вислухати його... Чи ви боїтеся, що це зобов’яже вас до глибоких стосунків з ним?»
Укіфуне, запідозривши щось недобре, мовчала, і Сьосьо, побачивши, що схилити її до згоди не зможе, запевнила гостя у тому, що Укіфуне немає вдома. Однак такий обман виявився даремним, бо, видно, гонець, який приходив удень, вивідав, що Укіфуне нікуди не поїхала.
«Я навіть не прошу, щоб мені дозволили почути її голос. Я тільки хотів би висловити все, що у мене на душі, а пані нехай сама вирішує, чи гідний я її уваги чи ні, — нарікав Цюдзьо. — Але які ж ви жорстокі! Тим паче у такій місцевості, що наповнює душу ніжними почуттями. Це щось неймовірне...
«Господині немає, і відповідати за вас нікому, — звернулася Сьосьо до Укіфуне. — Невже ви хочете прославитися нечемністю?»
сказала Укіфуне, ні до кого не звертаючись, але Сьосьо передала ці слова Цюдзьо, і вони його зворушили.
«Попросіть пані підійти ближче», — знову почав він своєї, марно нарікаючи на повільність служниць.
«Світ не бачив такої безжалісної особи», — поскаржилася йому Сьосьо, але, слухняно пройшла у внутрішні покої і, на свій подив виявила, що Укіфуне сховалася у покоях старої монахині, куди зазвичай і не заглядала. Повернувшись до Цюдзьо, вона доповіла йому, що саме побачила.
«Мені дуже шкода, що ця молода жінка замкнулася тут у своєму горі далеко від людей, хоча, як видно, має чутливу душу, — сказав Цюдзьо. — Але так жорстоко, як вона, зі мною не обійшлася б навіть жінка, необізнана з життям. Може, гіркий минулий досвід змушує її уникати людей? Скажіть, що могло викликати у неї таку відразу до світу? І як довго вона житиме тут з вами?»
Зацікавившись Укіфуне, він вимагав від Сьосьо все нових і нових подробиць, але хіба могла вона розповісти йому все, що знала?
«Цією особою давно мала опікуватися наша господиня, — відповіла вона, — але обставини розлучили їх на довгі роки, і тільки зовсім недавно, під час прощі у Хацусе, вона випадково зустріла її і забрала із собою».
А тим часом Укіфуне лежала ниць біля старої монахині, що славилася недоброю вдачею, і не могла склепити очей. Сама монахиня заснула вже давно, як тільки посутеніло, і тепер з її рота виривалося жахливе хропіння. Неподалік лежали ще дві монахині, такого ж віку, і також хропли одна голосніше за іншу. «Тільки б хто-небудь з них не проковтнув мене сьогодні вночі», — думала Укіфуне, тремтячи від страху. Хоча вона й не дуже дорожила життям, але, маючи від природи боязку вдачу і нерішучість, вона так само, як персонаж однієї повісті{336}, який у скрутний час побоявся пройти по колоді, перекинутій через річку, прийшла сюди разом з Комокі, але ця вітряна особа майже відразу ж вислизнула, щоб помилуватися вишуканими манерами такого рідкісного гостя. «Ось зараз, зараз вона повернеться», — все чекала Укіфуне, але, на жаль, Комокі була не з тих, на кого можна було покластися. А Цюдзьо, так нічого і не досягши, нарешті поїхав.