«Як жаль, що вона настільки непривітна! — нарікали монахині, вкладаючись спати. — З такою красою...»
Десь опівночі стара монахиня прокинулася від сильного кашлю. У сяйві світильника видніло її сиве волосся, вкрите чимось чорним. Помітивши, що поруч з нею хтось лежить, вона, приклавши руку козирком до чола, як це робить білка, здивовано втупилася в Укіфуне своїми очима. «Це що за диво? Хто це?» — невдоволено бурмотіла вона. «От і кінець, — подумала Укіфуне і заплющила очі від жаху. — Зараз проковтне». Коли там, в Удзі, демон потягнув її за собою, вона не опиралася, бо нічого не розуміла. Але що робити тепер, вона не знала. «Яка злощасна у мене доля! — зітхала вона. — Невже я, нещасна, повернулася до життя для того, щоб вічно згадувати про колишні страждання? А втім, хто знає, може, після смерті мені було б ще гірше...»
Всю ніч вона не склепила очей, перебираючи у пам’яті ще більше, ніж раніше, болісних подробиць свого безрадісного життя: «Я ніколи не бачила свого рідного батька, а юність провела у нескінченних поневіряннях по далеких східних землях. Коли ж я повернулася нарешті до столиці і знайшла надійну, здавалося б, опору у сестрі, несподівана зустріч з принцом Ніоу обірвала зв’язок і з нею. Після цього я знайшла підтримку у пана Каору, готового заступитися за мене, і вже наближався день, коли всі тривоги і нещастя мали залишитися позаду, але я скоїла непоправну помилку, і все зійшло нанівець. Тепер я розумію, що не можна було у жодному разі закохуватися у принца. Адже саме через це й почалися всі мої біди...» О, вона не мала піддаватися йому, не мала вірити клятвам біля Мандаринового острова! Тепер нічого, крім неприязні, не залишилося в її серці, і все частіше згадувала вона Каору. Може, спочатку він не дуже-то і любив її , але за уважністю і надійністю не мав собі рівних. Тільки б він не дізнався, що вона жива і перебуває в Оно! Будь-хто, але тільки не він! Вона б не витерпіла такої ганьби! І все ж, якби можна було хоча б одним оком побачити його знову... Ні, ні, не варто навіть думати про це!
А коли нарешті пролунав крик півня, Укіфуне полегшено зітхнула. «О, яка була б я щаслива почути голос матері», — мимоволі подумала вона. Після безсонної ночі вона почувалася зовсім хворою і залишилася лежати, чекаючи Комокі, яка так досі й не прийшла. Тим часом старі жінки, які всю ніч лякали її своїм хропінням, піднялись і, бурмочучи та кашляючи, заметушилися, готуючи собі ранковий рис. «Скуштуйте і ви», — запропонувала їй одна з монахинь, але Укіфуне не хотіла користатися їхніми послугами. Хоча вона відмовлялася від їжі через погане самопочуття, настирливі монахині не переставали наполягати. Та от саме тоді прийшли вбогі монахи з Йокави сповістити, що Содзу збирається сьогодні спуститися з гір.
«Чому так раптово?» — здивувалися монахині, а новоприбулі гордо пояснили у відповідь: «Перша принцеса страждає від нападу злого духа. І хоча верховний священнослужитель з гори Хіе справив відповідний молебень, але без нашого високоповажного Содзу вигнати злого духа не вдалося. Тож учора ввечері до нього знову надіслали гінця — Сіі-но сьосьо, сина Лівого міністра Юґірі — з листом від самої Імператриці-дружини Акасі про допомогу. Тому пан Содзу і перервав своє усамітнення».
«Кращого випадку мені не дочекатися, — подумала Укіфуне. — Я мушу перебороти свою боязкість і попросити поважного Содзу прийняти від мене обітницю монахині, поки вдома майже нікого немає, і ніхто цьому не завадить». «Я погано почуваюся, — сказала вона, піднімаючись. — Коли завітає пан Содзу, попросіть його допомогти мені прийняти постриг». Стара монахиня мовчки, з байдужим виглядом обличчя, лише кивнула.
Укіфуне перебралася у свої покої. Її завжди причісувала монахиня, і тепер, не бажаючи, щоб її волосся торкалися чужі руки, вона спробувала розпустити їх сама і їй ледве це вдалося. «Мати ніколи вже не побачить мене колишньою», — подумала вона, відчуваючи, як болісно защеміло серце. Але хіба могла вона когось у цьому звинувачувати? Їй здавалося, що за час хвороби її волосся мало порідіти, але, його на диво не стало менше. Густе, завдовжки шести сяку, воно спадало до самої підлоги шовковистими, блискучими хвилями. «Якби ж то мати знала, що я затіяла...» — тихенько промовила вона сама до себе.