Содзу прибув до Оно надвечір. У прибраних для нього південних покоях снували круглоголові монахи, і ця їхня незвична метушня лякала Укіфуне. Передусім Содзу зайшов до матері.
«Як ви живете останнім часом? — запитав він. — Я чув, що моя сестра вирушила в Хацусе. А та особа, яку ми знайшли, все ще з вами?»
«Так, вона тут, — відповіла стара монахиня. — До речі, вона, здається, нездужає і просить, щоб ви допомогли їй постригтися у монахині».
Содзу поспішив до покоїв Укіфуне і, влаштувавшись біля завіси, гукнув її, а вона, збентежена, озвалася на його голос і наблизилася до нього.
«Я впевнений, що якийсь давній зв’язок існує між нами з попереднього народження, — сказав Содзу, — якщо вже ми зустрілися за таких дивних обставин. Сподіваюся, ви розумієте, що я не спілкувався з вами, бо монахам не личить листуватися з жінками без нагальної потреби. Як вам тут живеться серед людей, що відвернулися від мирської суєти?»
«Колись я вирішила піти зі світу, — відповіла Укіфуне, — і сама не розумію, чому досі живу. Хоча це не так уже мене радує, але я вдячна вам за все, що ви для мене зробили. Однак я дуже відрізняюся від інших жінок і не можу жити звичайним, як вони, життям. Благаю вас, дозвольте мені стати монахинею. Повірте, я не бачу для себе іншого порятунку, якщо мені ще судилося жити...»
«Але ж у вас ще довге життя попереду! Невже ви готові присвятити його суцільним молитвам? Боюся, що так ви обтяжите душу ще тяжчими гріхами! Може, зараз ваше рішення здається вам твердим, але пройде час... На жаль, жінки так легко впадають в оману...» — застерігав Содзу.
«Я змалку не знала нічого, крім нещасть, і мати часто казала, що готова зробити мене монахинею. А потім, коли я почала пізнавати цей світ, то ще більше зміцнила свій намір відмовитися від звичайного життя і присвятити себе турботам про прийдешнє. Хто знає, може, мені залишилося жити зовсім небагато і саме тому я так занепадаю духом... О, прошу вас, не відмовляйте мені...» — і Укіфуне заплакала.
«Але чому? — дивувався Содзу. — Чому така красуня перейнялася відразою до світу? Зрештою, напевне, у неї є причини... Здається, так говорив тоді злий дух... Дивно, що вона взагалі вижила. А якщо вже один раз напав на неї злий дух, то вона ніколи вже не буде у повній безпеці».
«Вас можна тільки похвалити за бажання встати на дорогу служіння Будді, і я, монах, не можу вам відмовити, — сказав він. — Прийняття обітниці забирає небагато часу, але мене терміново викликали до Першої принцеси, і сьогодні вночі я маю бути в Імператорському палаці, щоб уранці розпочати молитви та обряди. Через сім днів я повернуся і тоді виконаю ваше прохання...»
«Так, але тоді може повернутися ваша сестра і стати цьому на перешкоді...» — засмутилася Укіфуне і заплакала: «Але я так страждаю! Боюся, що скоро мені не допоможе і постриг. Я так сподівалася, що сьогодні — найкраща нагода стати монахинею!»
І монахові-відлюднику стало її шкода. «Здається, вже зовсім пізно, — сказав він. — Раніше я міг легко спускатися з гір, але тепер мені, старому й немічному, з кожним роком стає все важче це робити. Мабуть, мені варто трохи відпочити, перш ніж їхати до палацу. І якщо ви так квапитеся, то я таки прийму вашу обітницю сьогодні».
Зрадівши, Укіфуне, дістала ножиці і, поклавши їх на кришку шкатулки для гребінців, підсунула під завісу. Содзу покликав монахів, — тих двох, які також колись супроводжували його в Удзі, — і наказав: «Підстрижіть пані».
Один з них, який першим помітив Укіфуне під деревом у колишній імператорській садибі, не здивувався, що ця жінка хоче відгородитися від світу, але, побачивши крізь щілину хвилясте пасмо волосся, завмер з ножицями в руках.
А тим часом Сьосьо у своїй кімнаті розмовляла зі своїм братом-монахом, який приїхав разом з Содзу. У Саемон також знайшовся серед прибулих знайомий, з яким їй хотілося побалакати і прийняти як рідкісного й дорогого гостя. І тільки Комокі залишалася сама. Звичайно, вона відразу ж поспішила до Сьосьо і повідомила їй про те, що відбувається, а коли та, охоплена жахом, вбігла у покої, Содзу вже накидав на Укіфуне свій власний наплічник, як того вимагав звичай.
«Тепер вам треба вклонитися у той бік, де зараз перебувають ваші батьки», — сказав він, але Укіфуне, не знаючи, де це, заридала у відповідь.
«Що ви робите?! — закричала Сьосьо. — Хіба можна вчиняти щось настільки нерозсудливе? Що скаже ваша сестра, коли повернеться з Хацусе?»