Але Содзу заборонив їй наближатися. Бо навіщо тепер бентежити словами людину, що прийняла постриг?
«Коли блукаємо ми у трьох світах...{337}» — слухала Укіфуне, і з незбагненною тугою згадувала, що вона вже власне давно розірвала зв’язок з рідними.
Монах, який не міг собі дати ради з густим волоссям, нарешті сказав: «Нехай монахині потім підправлять». А волосся над чолом вистриг сам Содзу.
«Вам не треба бідкатися, побачивши, як змінилося ваше обличчя», — напучував він, даючи Укіфуне останні поради.
Нарешті Укіфуне могла полегшено зітхнути, адже, незважаючи на протидію оточення, вона все-таки здійснила своє бажання, а значить, не даремно залишилася у цьому світі.
Коли Содзу з монахами поїхав, у домі стало тихо. Прислухаючись до завивання нічного вітру, монахині зітхали: «А ми ж так надіялися, що ви ще трохи поживете з нами у цій убогій оселі, а потім знайдете собі блискучу пару. Як жаль, що ви розпорядилися собою інакше... Але ж у вас усе життя попереду. Як ви будете жити? Адже навіть старі жінки засмучуються, коли, приймаючи постриг, поривають зі світом».
Але Укіфуне не відповідала. На серці у неї панували спокій і радість, бо вона знала, що тепер ніхто не змусить її жити так, як звичайно живуть інші жінки на цьому світі.
Однак наступного ранку вона не показувалася нікому на очі, бо почувалася винною у тому, що всупереч їхній волі здійснила свій задум. Її волосся, ледве досягаючи плечей, було підстрижене вельми нерівно, і вона думала, зітхаючи: «О, якби ж то хто-небудь підрівняв його без набридливих слів...» Будь-яка дрібниця сильно дратувала її, і вона весь день просиділа без світла з опущеними завісами. Зроду боязка і сором’язлива, Укіфуне ще глибше замкнулася в собі, тим паче що і не мала кому відкрити душу. Поруч з нею не було жодної близької або хоча б здатної зрозуміти її людини. Тільки паперу звіряла вона думки і почуття, що зароджувалися у глибині її душі. Часто, коли придушена у грудях туга просилася назовні, вона брала до руки пензлик і писала, немов вправляючись у каліграфії.
Тепер уже назавжди...» — написала вона одного разу, і аж самій стало сумно.
Одного разу, коли вона сиділа ось так і, піддавшись настрою, складала сумні пісні, прийшов лист від Цюдзьо. Очевидно, хтось із монахинь, обурених несподіваним вчинком Укіфуне, сповістив його про те, що сталося. Звісно, для нього це був важкий удар!
«Ось у чому справжня причина її холодного ставлення до мене! — подумав він. — Тому-то вона так уперто відмовлялася відповідати мені. Ясна річ, такий її намір давно вже визрів в її серці. І все ж важко повірити... Адже ще зовсім недавно я просив її служницю дозволити мені хоч одним оком поглянути на волосся, яке своєю красою так полонило мене того вечора, і вона обіцяла...»
Приголомшений новиною, він усе-таки вирішив ще раз написати: «На жаль, навіть не знаю, що Вам і сказати...
Зазвичай Укіфуне не читала листів Цюдзьо, але цього разу зробила навпаки. Може, тому, що тоді їй було особливо сумно, або тому, що її зворушило його смирення, вона, взявши перший-ліпший клаптик паперу, недбало накидала:
Хоча ця пісня не призначалася нікому особисто, оскільки Укіфуне, як звичайно, просто вправлялася у каліграфії, але Сьосьо відразу послала її Цюдзьо. «Ви її хоча б переписали, — дорікнула Укіфуне, але Сьосьо заперечила: «Я побоялася зіпсувати». Ясна річ, така несподівана відповідь тільки ще більше засмутила Цюдзьо.
А коли монахиня повернулася з прощі додому, то була у нестямі від горя. «Хоча, як монахиня, я мала б радити вам так зробити, але ж перед вами ще довге життя, яке вам доведеться прожити, — дорікала вона. — Хто знає, чи довго я затримаюся у цьому світі, може, вже сьогодні або завтра... Як ви думаєте, чому я вирушила до Хацусе? Понад усе на світі мені не дає спокою думка про ваше майбутнє, і я просила Будду дарувати вам щасливу долю...»