Выбрать главу

Звідусіль, починаючи від Імператорського палацу, численні гінці приносили щирі співчуття, але Ґендзі залишався байдужим, бо його, готового відректися від світу, вже не хвилювали житейські справи. Водночас він не хотів, щоб люди вважали його жалюгідним стариганом, який через свою легкодухість поспішив постригтися у монахи, і тим самим тільки збільшив непідвладні йому страждання.

Часто приходили листи і від Великого міністра у відставці, завжди чутливого до чужого горя, бо його, як нікого іншого, глибоко засмутила передчасна смерть особи такої незвичайної краси. З великим сумом він згадав, що й мати Юґірі{55} померла у тій же порі. Багато з тих, хто оплакував її тоді, давно покинули цей світ. «Зрештою, хіба не все одно, коли померти — раніше чи пізніше?» — подумав він і, поглядаючи на похмуре небо, що вселяло тугу, написав Ґендзі довгого і зворушливого листа, якого передав через свого сина, Куродо-но сьосьо. Лист закінчувався так:

«Здається, ніби сьогодні До мене повернулася та давня осінь І на мої рукави, Що не встигли висохнути, Лягла нова роса...»

А Ґендзі відповів:

«Не знаю я, Колись, а чи сьогодні Роса лягла рясніше, Але осіння ніч Завжди нестерпна...»

Він не відкрив міністрові всього, що тепер було у нього на душі, бо добре знав, що той побачить у цьому ознаку малодушності, а тому, щоб справити приємне враження, подякував йому за щире співчуття.

Тепер Ґендзі одягався у темніше вбрання, ніж колись, після смерті Аої{56}. Людям, наділеним щасливою долею і високим становищем у світі, на жаль, зазвичай часто заздрять. Іноді вони самі, хизуючись своєю перевагою, сповнені зарозумілості, завдають страждань іншим людям. А от покійна Мурасакі володіла рідкісним умінням привертати до себе людей, навіть простих слуг. Будь-який, навіть незначний, її почин викликав завжди загальну похвалу, бо була вона людиною з тонким розумом і чутливим серцем. Тому навіть люди, ніяк з нею кревно не пов’язані, тепер плакали, слухаючи стогін вітру і комашині голоси. Ще важче було забути про горе тим, хто хоч раз мав щастя її бачити. Багато з її відданих служниць, не бажаючи залишатися у цьому світі без своєї улюбленої господині, прийняли постриг і подалися в гори, якомога далі від мирської суєти, доживати свій вік у монастирі.

Від імператриці Акіконому з палацу Рейдзей безперервно приходили зворушливі листи, сповнені безмежного смутку:

«Чи не тому, Що поля побляклі Її очей не вабили, Покійна не любила Осінніх днів?..

Тепер нарешті я це зрозуміла...»

Байдужий до всього на світі, Ґендзі, однак, не міг відкласти цього листа. «Тепер лише спілкування з нею може принести хоч якусь відраду...» — думав він, не встигаючи рукавом обтирати сльози на обличчі і неспроможний відразу написати відповідь.

«Хотів би я, Щоб Ви із піднебесся Хоч раз побачили, Яким мені став осоружним восени Оцей мінливий світ...»

Згорнувши листа, Ґендзі ще довго сидів у задумі.

Відчуваючи, що його власне здоров’я з кожним днем підупадає, він часто навідувався у жіночі покої, щоб хоч якось розвіятися. Розпорядившись, щоб у молитовні не було зайвих жінок, він ревно повторював ім’я будди Аміда. Колись вони з дружиною мріяли прожити разом тисячу років, але, на жаль, настала неминуча розлука. Тепер ніщо не заважало йому прагнути спільного з нею відродження у Чистій землі Будди на квітці лотоса, і заради цього постригтися в монахи. І тільки побоювання того, що про це скажуть люди, зупиняло його.

За підготовку поминальних служб, не дочекавшись від батька ясних вказівок, взявся Юґірі. Хоча Ґендзі вже був готовий піти шляхом Будди, але минали дні й місяці, а життя здавалося йому сном. Імператриця Акасі також сумувала, ні на мить не забуваючи Мурасакі.