До пізньої ночі розмовляли вони про минуле й теперішнє, і Ґендзі навіть подумав: «А чи не лишитися мені тут до ранку?» — але потім відмовився від такого наміру. Мабуть, сумним поглядом проводила його пані Акасі. Та й його самого мимоволі дивувало, що він так змінився. Повернувшись у свої покої, Ґендзі майже всю ніч молився і тільки після півночі приліг ненадовго відпочити. А наступного ранку він послав пані Акасі такого листа:
Хоча вчора жінка могла почуватися скривдженою, але, відчувши в його словах незвичну досі душевну гіркоту, пожаліла його, і, забувши про власні образи, заридала.
відповіла вона. Її незмінно витончений почерк викликав у Ґендзі спогади про те, що покійна Мурасакі тривалий час вважала пані Акасі суперницею, але з плином часу між ними запанувала взаємна довіра, хоча не всі помічали, що ставлення Мурасакі мало значною мірою формально-ввічливий характер. Коли Ґендзі ставало вкрай сумно, він іноді відвідував її для розмови, але ніколи не залишався у неї на ніч.
Одного разу Ханацірусато з Літніх покоїв прислала йому нове вбрання, зшите до дня заміни одягу.
написала вона йому, а Ґендзі відповів:
У день великого свята Камо, уявляючи собі радісні людські натовпи, Ґендзі мимоволі подумав: «Мабуть, сьогодні всі жінки мали б вийти, щоб помилуватися урочистою церемонією». «Гадаю, ви, напевне, знудилися, — сказав він, звертаючись до служниць. — Тож могли б відвідати батьків і по дорозі туди подивитися на процесію...»
Пані Цюдзьо, що дрімала у східних покоях, побачивши Ґендзі, піднялася. Невисокого зросту, миловидна, вона стояла перед ним, прикривши рукавом розпашіле обличчя. Густе, трохи скуйовджене волосся спадало до самої підлоги. На ній були червоні з золотистим відтінком хакама і жовтий спідній одяг, поверх якого було накинуто кілька верхніх одежин, темно-сірих і чорних. Вбрання зім’ялося, і коли Цюдзьо, зніяковівши, поспішила поправити на собі мо зі шлейфом і китайську накидку, Ґендзі, піднявши біля неї гілочку мальви, запитав: «Що це за рослина? Я чомусь забув її назву...»{69}
сором’язливо відповіла Цюдзьо.
«На жаль, це справді так...» — подумав Ґендзі й сказав:
Видно, тільки від пані Цюдзьо він не міг відмовитися.
Дощова погода п’ятого місяця не залишала Ґендзі нічого іншого, як зануритися у глибоку задуму, але одного вечора на дванадцятий чи тринадцятий день саме тоді, коли хмари раптово розсіялися і на небо виплив яскравий місяць, до нього прийшов Юґірі.
Вітер приносив щемливо знайомі пахощі мандаринового цвіту, який виразно білів у місячному сяйві, й, здавалося, ось-ось пролунає крик зозулі, такий же, як «тисячу років тому...»{70}, але через мить небо знову затяглося хмарами і вперіщила страшна злива. Раптовий порив вітру задув висячі ліхтарі, і стало зовсім темно. «Сумно-сумно стукає у вікно...»{71} — процитував Ґендзі загальновідомий стародавній вірш і мимоволі захотів, щоб стукотіння дощу долинуло «до огорожі дому коханої...»{72}.