«Хоча у самотньому житті немає нічого незвичного, але я дуже сумую, — сказав Ґендзі. — Гадаю, якби я звик до такого життя зараз, то, напевне, зміг би віднайти душевний спокій і у тому випадку, коли б вирішив оселитися монахом у гірському монастирі, — і, звертаючись до жінок, додав: — Пригостіть чимось гостя. Бо кликати слуг зараз не годиться...».
Юґірі з великим співчуттям дивився на батька, який ані на мить не зводив з небес очей{73}, і думав: «Жодними молитвами не заспокоїти його душу, якщо пам’ять про покійну анітрохи не тьмяніє. Та й чи зможе він колись її забути? Я бачив її лише мигцем, а й досі перебуваю під враженням...» «Мені здається, ніби все це сталося вчора, — озвався він, — але вже скоро рік мине, як пані немає з нами. Які молебні ви збираєтеся справляти?»
«Я волів би обійтися без особливої пишності. Передусім треба піднести Будді мандалу Землі вічного блаженства, яку приготувала дружина власноруч. Крім того, маємо чимало сутр, переписаних її рукою. Свій заповіт вона передала одному Содзу. Порадившись із ним, ми зможемо зробити деякі доповнення до обряду».
«О, якщо пані подбала про все ще за життя, то можна не турбуватися за її майбутнє. Як видно, їй не судилось довго залишатися на цьому світі. Лише шкода, що вона нікого не залишила вам на згадку...»
«Інші прожили набагато довше, але і вони не залишили по собі багато нащадків. Так, вже видно, мені судилося. Отже, множити наш рід доведеться вам».
Ґендзі уникав розмов про минуле, бо будь-який спогад завдавав йому, і без того занепалому духом, нестерпного болю. Однак, почувши голос довгоочікуваної зозулі, він не міг стримати хвилювання: «Як вона тільки здогадалася?..»
сказав Ґендзі, звернувши погляд до неба.
відповів Юґірі. Того вечора і жінки склали немало пісень, але я їх опускаю.
Юґірі залишився в покоях Ґендзі на всю ніч. Останнім часом він нерідко бував у батька, щоб розвіяти його самотність. Покої покійної Мурасакі, до яких колись він і наближатися не смів, були поряд і пробуджували щемливі спогади в його душі.
Одного спекотного літнього дня Ґендзі у прохолоді милувався садом. Поглядаючи на розпущені квіти лотосів у ставку, він мимоволі згадав: «Чому стільки тих сліз...»{74} Не маючи сил рушити з місця, він довго сидів, поринувши у глибоку задуму, аж поки надвечір у траві дзвінко не заскрекотали цвіркуни. Дивлячись на освітлені останніми сонячними променями квіти гвоздики, Ґендзі раптом подумав, що безглуздо милуватися ними на самоті...{75}
В повітрі замерехтіли світлячки, і Ґендзі промовив: «До ночі у похмурих залах — вогні світлячків...»{76}. Чомусь цими днями йому найчастіше згадувалися саме такі вірші.
промовив він.
Настав сьомий день сьомого місяця{77}. На жаль, він минав зовсім не так, як колись. Музика не порушувала сумної тиші. Ґендзі просидів цілий день у похмурій задумі, і ніхто не вийшов помилуватися зустріччю зірок. Ніч була зовсім ще темна, коли Ґендзі піднявся і, відчинивши бічні двері, глянув на сад, який виблискував рясною росою.
проказав Ґендзі, вийшовши надвір.
Коли настала осінь з пронизливим вітром і почалася підготовка до перших роковин смерті дружини, Ґендзі трохи відволікся. Він ніяк не міг повірити, що відтоді минуло стільки місяців, а він усе ще нудить світом. У день поминання мешканці садиби на Шостій лінії усіх рангів постилися, бо мало відбутися освячення мандали. Перед вечірніми молитвами Цюдзьо, як завжди, принесла Ґендзі воду для обмивання рук. На її віялі він прочитав такий напис: