А він приписав поруч:
Побачивши на дев’ятий день дев’ятого місяця на хризантемах у саду клаптики вати {78}, Ґендзі сказав:
Протягом десятого місяця, як завжди лили дощі, і Ґендзі сумував, поглядаючи на невимовно сумне вечірнє небо. «Як настає десятий місяць...»{79} — сказав він сам до себе. Із заздрістю проводжав він поглядом диких гусей, що пролітали по небу...
промовив він. Минали дні й місяці, а він усе ще не міг забути про своє горе.
Одного разу, коли вся столиця, сповнена радісного передчуття, готувалася до свята Нового врожаю, Юґірі привіз до Ґендзі двох своїх синів, які недавно почали прислужувати в Імператорському палаці. Майже однакового віку, вони обидва були напрочуд миловидні. Їх супроводжували дядьки То-цюдзьо і Куродо-но сьосьо, одягнені у чудові, білі з синіми візерунками омі{81}. Поглядаючи на їхні безтурботні обличчя, Ґендзі мимоволі згадав, як колись у таку ж пору його вразила танцівниця Цукусі-но ґосеці{82}...
Отож, перетерпівши горе ще один рік, Ґендзі почав нарешті, з великим сумом у душі, готуватися до постригу в монахи. Передчуваючи близьку розлуку, він обдарував пам’ятними дарунками свою челядь — кожному за званням і рангом, і, хоча сам не надавав цьому особливого значення, близькі до нього люди розуміли, що він таки зважився здійснити своє давнє бажання, а тому, чим менше часу залишалося до кінця року, тим більше вони журилися.
Мабуть, тому, що було «шкода їх рвати»{83}, у ґендзі зберіглося чимало листів, не призначених для чужих очей. І коли він збирався їх знищити, то знайшов серед них і листи, які колись отримав у Сума, зокрема, зв’язані докупи, листи від Мурасакі. Колись давно він їх сам зібрав і заховав, а зараз, вдивляючись у ці рядки, він подумав, що вони, наче щойно нанесені на папір і могли б залишитися «пам’яткою вірності ще на тисячу літ...» {84}. Проте, на жаль, коли він пострижеться у монахи, то вже не зможе цього читати... Тому двом чи трьом найвідданішим служницям Ґендзі доручив знищити листи в його присутності. Важко дивитися на рядки, написані людиною, яка давно померла, хоч тобі і не була близькою. А що вже казати про Ґендзі, в очах якого потемніло від сліз, які падаючи, змішувалися з тушшю. Соромлячись своєї малодушності, він поспішно відсунув листи від себе і сказав:
Служниці не сміли розгортати і читати листи, але самих лише згадок про минуле було досить, щоб знову перейнятися горем. Колись Мурасакі писала про нестерпність розлуки, хоча тоді вони жили в одному світі. А тепер, що б могло зупинити нестримний потік його сліз? Ґендзі перестав читати листи, щоб не видатися жінкам малодушним, і до одного з них, найдовшого, збоку дописав:
І після того велів спалити всі листи.
Ґендзі знав, що цьогорічне Оголошення імен будд стане для нього останнім, а тому з особливим хвилюванням прислухався до голосу монаха і дзенькоту кілець на його патериці. Молитви за довголіття його вкрай бентежили. Як поставиться до них Будда?
Останніми днями поспіль падав сніг, лягаючи на землю білим-білісіньким укривалом. Після оголошення імен будд Ґендзі покликав до себе відповідального за це монаха і, пригостивши його щедріше, ніж зазвичай, винагородив багатими дарами. Цього монаха, пов’язаного з його будинком та Імператорською родиною, він знав досить давно і з сумом дивився на його посивілу голову. Як звичайно, серед учасників церемонії були принци та високі вельможі. Гілки сливи з напіврозпущеними пуп’янками, припорошені снігом, виглядали прекрасно. Хоча у таку пору були б доречними музика і танці, але цього разу Ґендзі здалося, що кото і флейти видали б придушені ридання, а тому вирішили обмежитися читанням віршів. Отож, передаючи чашу монахові, Ґендзі промовив: