Ще у дитинстві випадково почуті людські розмови зродили в його душі болісні сумніви, але поруч не було людини, яка могла б їх розвіяти. Розуміючи, як неприємно буде матері, якщо він хоч словом або поглядом натякне їй на свої підозри, Каору страждав мовчки. «Що сталося насправді? — запитував він себе. — Який збіг обставин прирік мене на ці душевні муки? О, коли б я міг, як принц Дзенґьо{95}, сам проникнути в цю таємницю...
Однак ніхто не міг йому відповісти. Постійно роздумуючи над цим, він наче страждав від якоїсь невідомої хвороби. Його вкрай бентежило, що матір у такому молодому віці вирішила постригтися у монахині. «Невже на неї зійшло раптове духовне просвітлення? А, може, ненароком вона у чомусь помилилася, після чого мирське життя їй спротивилося? Але чому люди про цю таємницю мовчать? А що, як всі все знають, але не сміють мені сказати?.. — думав Каору. — Хоча мати і присвячує молитвам усі дні і ночі, але хіба слабка, безпорадна жінка зможе досягти просвітлення. Та й п’ять перепон стоять цьому на заваді{96}... Я маю допомогти їй принаймні у прийдешньому житті...Очевидно, той чоловік також пішов зі світу тому, що не зміг винести душевних мук. Як би я хотів зустрітися з ним хоча б на тому світі!» Каору був готовий відмовитися від обряду Одягання хакама й головного убору, але вже не міг{97}. І хоча після церемонії повноліття він жив, оточений загальною повагою, але, байдужий до почестей і розкоші, шукав лише тиші і самотності. Імператор, кревно пов’язаний з Третьою принцесою{98}, ставився із щирою прихильністю і до її сина. Імператриця Акасі також любила Каору, який виріс разом з її дітьми. Пестячи його, вона часто згадувала, як батько журився, що не побачить дорослим дитя, яке прийшло у світ на схилі його днів. А Правий міністр Юґірі приділяв синові Третьої принцеси навіть більше уваги, ніж власним дітям.
Колись чоловік, відомий як Блискучий Гендзі, був улюбленим сином Імператора, а тому викликав у багатьох людей заздрість, але родина його матері, займаючи невисоке становище в світі, не могла його підтримати. Однак він, розумний і розважливий у вирішенні людських справ, завжди вмів приховати свій незрівнянний блиск, щоб не засліплювати людей, і вдало пройти крізь особисті бурхливі негаразди, які колись так вразили столицю, водночас не забуваючи заздалегідь неквапливо й спокійно готуватися до прийдешнього життя.
А от Каору був досить самовпевненим, що, зрештою, не дивує, якщо згадати, з яким захопленням дивилися на нього люди ще тоді, коли він був дитиною. Здавалося, що йому і справді не призначено жити, як звичайній людині, а швидше тимчасово залишатися на землі перевтіленням одного з будд. Не можна сказати, що природа обдарувала його особливою вродою, хоча у ньому усе-таки було щось напрочуд привабливе. Разом з тим глибина його душі вирізняла його між всіма іншим. Окрім всього, Каору поширював навколо себе дивовижний неземний аромат, який з кожним його рухом якимось чудом розливався навіть на більшу відстань, ніж знамените куриво «За сто кроків». Люди з таким, як у нього, високим становищем, не плекають зовнішню скромність, а, навпаки, намагаються у всьому перевершувати інших. Але Каору страждав від такої рідкісної особливості свого тіла. Адже він нікуди не міг прийти непоміченим, бо аромат відразу ж видавав його. Він не просочував свій одяг жодними пахощами, але як тільки тканина торкалася його шкіри, невловимі аромати, наче ті, що таїлися в глибині його китайських скриньок, набували раптом надзвичайної сили. А коли ж він мимохідь зачіпав рукавом гілку квітучої сливи, то багато хто з присутніх був готовий кинутися і підставити своє вбрання під росу, що спадала з неї. Навіть запах забутого на осінньому полі суцвіття конопельника воскресав від дотику його руки. Цей вражаючий аромат розбудив дух суперництва у принца Ніоу, який, не бажаючи відставати від Каору, просочував своє вбрання найкращими відомими пахощами і цілими днями старанно змішував нові. Навесні принц милувався сливовим цвітом, а восени, коли всі захоплювалися «дівочою красою{99}» і краплями роси, що виблискували на листочках хаґі, за якими сумують олені{100}, він думав лише про хризантеми, які змушують забувати про старість{101}, поблякле суцвіття конопельника й непримітні квіти родовика. Він не міг відірватися від них доти, поки на засохлі поля не лягав іній. Здавалося, ніщо інше не хвилює його. Багато хто вважав це вельми дивною примхою й ознакою манірності. Свого часу Ґендзі ніколи не віддавався якомусь одному заняттю з таким самозреченням.