Каору, тепер уже у званні «ґен-цюдзьо», часто заходив до принца Ніоу, щоб разом помузичити, і, хоча гра на флейті пробуджували у них дух суперництва, проте вони залишалися найближчими друзями. Люди прозвали їх відповідно Духмяним цюдзьо і Напахченим принцом. Всі благородні родини, що мали на виданні красивих дочок, не приховували, що палко прагнуть поєднати їхню долю з юнаками. На такі натяки принц Ніоу відповідав батькам лише тих дочок, яких вважав вартими уваги, щоб вивідати якнайбільше про їхню вроду й чесноти. Але, на жаль, жодна не припала йому до душі. На думці у нього була лише дочка імператора Рейдзея, з нею він мріяв одружитися і разом жити. Кращої на його шляху досі не траплялось. Його зацікавлення принцесою пояснювалося тим, що її мати, ньоґо Кокіден, походячи з високого роду, славилася незвичайно вишуканими манерами й благородною душею, крім того, за словами людей, принцеса була дуже гарною. Оскільки її хвалили не лише сторонні люди, але і її служниці не пропускали нагоди розповісти йому подробиці про неї, то врешті-решт принц Ніоу зовсім втратив спокій.
А от Каору був байдужий до світу з його скороминущими втіхами, бо розумів, що поспішна закоханість у жінку може стати у майбутньому причиною страждань через можливу розлуку з нею перед постригом у монахи, а тому не піддавався пристрастям, які могли б ускладнити його життя. А втім, цілком можливо, що така розсудливість була пов’язана з тим, що він ще не зустрів особи, здатної схвилювати його уяву. Про таємні ж походеньки, які зазвичай світ засуджує, він узагалі не думав. У дев’ятнадцятирічному віці Каору, зберігши за собою колишній чин, крім того дістав звання «сайсьо» і отримав третій ранг. Здобувши прихильність найвищих осіб — колишнього імператора Рейдзея та його дружини Акіконому, — він, залишаючись простим підданим, жив з такою бездоганною репутацією, що не мав би ні перед ким почуватися приниженим, однак таємні сумніви щодо власного походження настільки мучили його душу, що він відмовився від любовних спокус і, незважаючи на молодість, мав славу у світі людини стриманої, твердої вдачі.
Довго живучи в одному домі з дочкою імператора Рейдзея, через яку втратив спокій принц Ніоу, Каору мав змогу переконатися, що принцеса справді була непересічною особою з благородними манерами і бездоганно тонким смаком. «Якщо вже з кимось одружуватися, то лише з нею, — думав Каору. — Вона завжди буде мені розрадою». Однак, хоч і довіряючи юнакові, Імператор проте пильно стежив, щоб той не наближався до покоїв принцеси. Каору розумів, що її батько має рацію, і, хоч був засмучений такою забороною, не намагався її порушити. «Адже може статися, що я не зумію стримати раптового сердечного пориву, — думав він, — наслідки якого будуть згубними як для мене, так і для принцеси».
Каору прийшов у цей світ ніби для того, щоб ним захоплювалися, а тому жодна жінка не могла встояти перед ним, коли чула кілька випадково кинутих слів, що підкорювали її серце. Тож не дивно, що мимоволі Каору виявився пов’язаним з багатьма жінками. Звичайно, то були випадкові зв’язки, яким він не надавав особливого значення, і хоч він не лишався зовсім безпристрасним, проте старанно їх приховував. Мабуть, ніщо так легко не запалює уяву жінки, як зовнішня незворушність, за якою вгадується чутлива душа. Зрештою, на службу у будинок на Третій лінії зголосилося чимало жінок, яким дуже хотілося жити поряд з ним. Всі вони страждали від його холодного ставлення, але були готові миритися з цим, тільки б бачити його щодня. Причому серед цих жінок було чимало осіб високого звання, які покладалися на такий крихкий зв’язок, бо, видно, чарівність Каору була настільки великою, що вони воліли обдурювати себе і багато на що заплющувати очі.
«Поки живе моя мати, — часто казав Каору, — я піклуватимуся про неї і вдень і вночі, щоб виконати свій синівський обов’язок». Правий міністр Юґірі думав віддати за нього одну з численних своїх дочок, але поки що не говорив про це відкрито, побоюючись, що люди несхвально поставляться до такого шлюбу, оскільки Юґірі та Каору були близькими родичами — братами по батькові. Проте кращого зятя йому справді годі було й шукати.